Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Так… так… але…

Джек простягнув уперед руки. Яскраво-червоні рубці, що вкривали зап’ястя, чухалися і боліли.

— Укуси, — сказав Джек. — Укуси хробаків. Хробаків, які випадали з голови Руеля Ґарднера.

Річард відвернувся і гучно виблював. Джек підтримав його. Інакше, подумав він, Річард просто впав би. Його вразило, наскільки Річард схуд і яким гарячим було його тіло під шкільною сорочкою.

— Вибач, що сказав таке, — промовив Джек, коли Річарду стало трохи краще. — Це було надто жорстоко.

— Ага, було. Але, гадаю, можливо, це єдине, що могло… ти розумієш…

— Переконати тебе?

— Ага. Мабуть. — Річард глянув на нього щирими зболілими очима. Тепер його чоло вкрилося прищами. Виразки оточили рот. — Джеку, я маю запитати в тебе дещо, і я хочу, щоб ти відповів мені… сам розумієш, відверто. Я хочу запитати тебе…

О, я знаю, про що ти хочеш запитати мене, друже Річі.

— За кілька хвилин, — сказав Джек. — За кілька хвилин ми обговоримо всі питання і всі відповіді, які я знаю. Але спершу ми маємо дещо зробити.

— Зробити що?

Замість того щоб відповісти, Джек пішов до маленького потяга. Він хвилинку постояв, розглядаючи його: невеликий локомотив, порожній товарний вагон, платформа. Невже йому вдалося перенести це все до північної Каліфорнії? Він сам так не вважав. Переноситися з Вовком було надзвичайно складно. Коли він витягував Річарда з кампуса «Тайєра», його рука мало не вирвалася із суглоба. І для обох переміщень Джеку знадобилося свідоме зусилля волі. А наскільки він пам’ятає, то під час утечі він узагалі не думав про потяг — тільки про те, як би витягнути Річарда з воєнізованого табору Во́вків, доки друг не зустрів батька. Решта набувала дещо іншої форми, коли переносилася з одного світу в інший — акт Міграції передбачав також акт «перекладу». Сорочки ставали камзолами, джинси — вовняними штанами, гроші — з’єднаними патичками. От тільки цей потяг виглядав так само, як і на Територіях. Морґану вдалося створити щось таке, що не втрачало своїх властивостей у разі Міграції.

А ще вони там носили блакитні джинси, Джекі.

Ага. І крім свого вірного батога, Озмонд тримав у руках пістолет-кулемет.

Пістолет-кулемет Морґана. Потяг Морґана.

Холодні сироти повисипали на його спині. Він почув, як Андерс бурмоче: «Погана справа».

Дійсно, так воно і є. Дуже погана справа. Андерс мав рацію — то дияволи зібралися докупи. Джек зайшов до кабіни локомотива, дістав один із «Узі» і вставив у нього свіжий магазин. А тоді рушив назад, до Річарда, котрий стояв і роздивлявся околиці з блідим замилуванням.

— Це схоже на старий табір виживання, — сказав він.

— Ти говориш про місце, де всілякі солдати фортуни готуються до Третьої світової війни?

— Так, щось на кшталт того. У північній Каліфорнії є кілька таких місць… вони з’являються і певний час існують, доки людям не стає нудно, а Третя світова так і не починається. Або їх просто арештовують за незаконне носіння зброї чи наркотиків. Мій… мій батько розповідав мені про це.