Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Джек зупинився.

— Річарде, ти знаєш, куди веде ця колія?

— Ти і сам знаєш, куди вона веде, — з дивною, порожньою ясністю відповів Річард.

— Ага, гадаю, я знаю. Але я хочу почути, що це скажеш ти. — Джек хвильку помовчав. — Гадаю, мені потрібно почути, як це скажеш ти. Куди вона веде?

— Вона веде в містечко під назвою Пойнт-Венуті, — відповів Річард, і здавалося, він ось-ось розплачеться. — Там є великий готель. Не знаю, чи ти шукаєш саме це місце, чи ні, але, певно, це.

— Так і є, — сказав Джек.

Він рушив далі, підтримуючи ноги Річарда руками. Біль у спині дужчав, і хлопчик ішов за коліями, що приведуть його — їх обох — до місця, у якому може ховатися порятунок для його матері.

Доки вони йшли, Річард говорив. Він не одразу підійшов до питання батькової причетності до всього цього божевілля, але вже почав наближатися.

— Я знав цього чоловіка раніше, — заговорив Річард. — Я впевнений, що знав. Він приходив до будинку. І завжди через чорний вхід. Він ніколи не дзвонив і не стукав. А радше… скрібся у двері. У мене від того сироти виступали на тілі. Я так його боявся, що мало не пудив у штани. Він був високий — ну, звісно, усі дорослі чоловіки видаються дітям високими, але цей тип був дуже високий — і з білявим волоссям. Він майже весь час носив темні окуляри. А іноді сонцезахисні окуляри із дзеркальними лінзами. Коли я прочитав історію про нього в «Сандей репорт», то збагнув, що десь його вже бачив раніше. Увечері, коли показували той сюжет, батько був нагорі й працював з документами. Я сидів перед телевізором, а коли тато зайшов і побачив, що показують, то мало не впустив келих, який тримав у руках. Тоді він перемкнув канал на той, де повторювали «Зоряний шлях».

От тільки коли цей тип приходив до нас зустрітися з батьком, то називав себе не Сонячним Ґарднером. Його прізвище… Не можу пригадати. Щось на кшталт Банлона… чи Орлона…

— Озмонд?

Річарда осяяло.

— Саме так. Я ніколи не чув його імені. Але він приходив до нас раз на один-два місяці. Іноді навіть частіше. Якось він цілий тиждень приходив майже щоночі, а потім зник на півроку. Коли він приходив, я зачинявся в кімнаті. Мені не подобався його запах. Він користувався якимось… одеколоном, але, певно, то було щось міцніше. Як парфуми. Дешеві десятицентові парфуми. Але під ними…

— Під ними він смердів так, наче не мився років десять.

Річард зиркнув на нього, широко розплющивши очі.

— Я також зустрічав його як Озмонда, — пояснив Джек. Він уже пояснював це раніше — принаймні дещо з цього, — але Річард тоді не слухав. Зате тепер ловив кожне слово. — На територіальній версії Нью-Гемпшира, до зустрічі з Сонячним Ґарднером в Індіані.

— Тоді ти мав бачити ту… ту почвару.

— Руеля? — Джек похитав головою. — Певно, Руель тоді був у Заклятих Землях, проходив посилений курс кобальтотерапії. — Джек подумав про відкриті виразки на обличчі істоти та хробаків. Він глянув на червоні зап’ястки, набряклі від їхніх укусів. І здригнувся. — Ні, я достоту не бачив Руеля, а його американського Двійника не бачив узагалі. Скільки тобі було років, коли почав приходити Озмонд?

— Мені було десь чотири. Та історія… ну, ти розумієш, із шафою… тоді ще не відбулася. Пам’ятаю, потім я став іще більше боятися його.

— Після того як щось доторкнулося до тебе в шафі.