Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Я повернуся, — сказав Джек. — Обіцяю. Та спершу маю роздобути дещо. Можна мені десь сісти? Я смертельно втомився.

Річард кивнув на своє ліжко, а тоді звичним для себе жестом показав на стілець біля столу, який був ближчим до Джека. У коридорі загримали двері. Біля Річардових дверей лунали гучні голоси і стукіт багатьох ніг.

— Ти читав що-небудь про «Дім Сонця»? — запитав Джек. — Я там був. Двоє моїх друзів померли там і, уяви собі, Річарде, другий був вовкулакою.

Обличчя Річарда напружилося.

— Ну що ж, це цікавий збіг, бо…

— Я справді був у «Домі Сонця», Річарде.

— Я так і зрозумів, — сказав Річард. — Гаразд. Я за півгодини повернуся і принесу щось поїсти. А тоді я маю розповісти тобі, хто живе по сусідству. Але то все побрехеньки Сібрук-Айленда, правда ж? Скажи чесно.

— Ага, гадаю, так і є. — Джек зняв з плечей пальто Майлса П. Кайґера і повісив його на спинку стільця.

— Я повернуся, — сказав Річард.

По дорозі до дверей він непевно махнув Джекові. Джек зняв черевики і заплющив очі.

Розмова, на яку Річард натякнув фразою «побрехеньки Сібрук-Айленда» і яку Джек пам’ятав не гірше за друга, відбулася останнього тижня їхньої останньої подорожі на однойменний курорт.

Доки Філ Сойєр був живий, дві родини майже щороку їздили разом у відпустку. Наступного літа по його смерті Лілі Сойєр і Морґан Слоут спробували підтримати традицію і забронювали для всіх чотирьох місця в старому готелі у Сібрук-Айленді у Південній Кароліні, де раніше вони проводили одні зі своїх найкращих літніх відпусток. Експеримент не вдався.

Хлопці звикли проводити час у компанії один одного. І до місць на кшталт Сібрук-Айленда вони також звикли. Річард Слоут і Джек Сойєр бігали по готелях курорту і по широких розпечених пляжах усе дитинство — але тепер атмосфера таємничим чином змінилася. Несподівана серйозність і ніяковілість увійшли в їхні життя.

Смерть Філа Сойєра змінила барви майбутнього. Того, останнього, літа на Сібруці Джек почав відчувати, що, можливо, і не захоче сидіти на стільці за батьківським столом — він хотів від життя більшого. Більшого, ніж що? Він знав — це була одна з тих небагатьох речей, які Джек знав напевно, — що це могутнє «більше» пов’язане з Дивовиддями. І коли він відчув це в собі, то побачив дещо інше в Річардові: його друг не міг осягнути це «більше», але, вочевидь, йому хотілося іншого. Річард хотів меншого. Річард не бажав нічого, чого не міг би поважати.

Джек і Річард разом вешталися тими повільними годинами, які складають буття хороших курортів між ланчем і коктейлями. По суті, зайшли вони недалеко — лишень піднялися на порослий соснами пагорб позаду готелю. Знизу виблискувала вода прямокутного готельного басейну, у якому плавно і старанно плавала туди-сюди Лілі Кавано-Сойєр. За одним зі столиків за басейном сидів батько Річарда, вбраний у великий мохнатий халат і капці на босі білі ноги. Він поїдав «клубний» сандвіч[210] і водночас тримав у другій руці переносний телефон, по якому обговорював справи.

— Це те, що ти хочеш робити? — запитав Джек у Річарда, який умостився поруч і тримав у руках — як завжди — книжку. «Життя Томаса Едісона».

— Чого я хочу? Коли виросту, ти маєш на увазі? — Здається, питання трохи збентежило Річарда. — Гадаю, це цікаво. Не знаю, хочу я цього чи ні.

— А ти знаєш, чого ти хочеш, Річарде? Ти завжди кажеш, що хочеш бути хіміком-дослідником, — сказав Джек. — Чому ти так кажеш? Що це означає?

— Це означає, що я хочу бути хіміком-дослідником, — усміхнувся Річард.

— Ти ж знаєш про що я, правда? Яка мета бути хіміком-дослідником? Гадаєш, це буде весело? Гадаєш, зможеш вилікувати рак і врятувати мільйони людських життів?