Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Я не розумію, про що ви кажете.

Полум’я наблизилося.

— Де нігер?

— Хто?

— Нігер! Нігер! — заволав Ґарднер. — Паркер. Паркус. Як він там себе називає. Де він?

— Я не знаю, про кого ви кажете.

— Сонні, Енді, — закричав Ґарднер: — Розв’яжіть його ліву руку. Простягніть її до мене.

Ворвік нахилився над Джековим плечем і щось зробив. Через секунду вони розігнули притиснуту до попереку руку Джека. Вона затерпла, і тепер її наче кололи голками і шпильками. Джек спробував опиратися, але це не мало сенсу. Вони випростали її.

— Тепер розчепірте його пальці.

Сонні відтягнув безіменний палець та мізинець в один бік; Ворвік — указівний і середній — в інший. Ґарднер підніс вогник «Зіппо» до перетинки в основі утвореної букви V. Гострий біль затиснув лещатами ліву руку і, здавалося, понісся всім тілом. Солодкий запах смаленого поплив угору. Це він. Горить. Він.

Минула вічність, перш ніж Ґарднер забрав запальничку і захряснув кришку. Тонкі намистинки поту запорошили його лоб. Він важко дихав.

— Дияволи кричать перед тим, як піти, — сказав він. — О так, вони справді кричать. Хіба ні, хлопчики?

— Так, хвала Господу, — сказав Ворвік.

— Ви забили цей цвях, — додав Сонні.

— О так, я це знаю. Дійсно, забив. Я знаю таємниці хлопчиків і дияволів. — Ґарднер хихикнув, а тоді нахилився так, що його обличчя опинилося за якийсь дюйм від Джека. Ядучий аромат одеколону вдарив Джекові в ніс. Яким би жахливим він не був, це все одно краще, ніж запах власної паленої плоті. — Отже, Джеку, як давно ти Мігруєш? Де нігер? Що відомо твоїй матері? Хто тобі розповів? Що розповів тобі нігер? Почнімо з цього.

— Я не знаю, про що ви кажете.

Ґарднер вищирився.

— Хлопчики, — сказав він, — ми ще не змогли осяяти душу цього юнака сонячним світлом. Прив’яжіть його ліву руку і звільніть праву.

Сонячний Ґарднер знову відкинув кришку запальнички й чекав, поки виконають його наказ, злегка погладжуючи великим пальцем коліщатко.

Джорд Ірвінсон і Донні Кіґан досі залишалися на кухні.