Розділ «Вівторок»

— Я йду від вашого хворого приятеля — містера Уеллса.

— Якщо ви балакали з ним так само весело, як зараз зі мною, то навряд чи ваш візит його підбадьорив.

— Правду кажучи, — зітхнув Якубець, — мене він теж не дуже підбадьорив. Я вициганив у нього оце, але чого воно варте — знає один тільки господь бог.

Крістіна взяла папірець. То був засмальцьований аркушик поштового паперу із зображенням «Сейнт-Грегорі» у верхньому кутку; Олберт Уеллс нерівним почерком надряпав на ньому заяву до одного з Монреальських банків з проханням переказати двісті доларів на рахунок готелю.

— Цей ваш приятель тихий-тихий, але впертий, як чорт, — сказав Якубець. — Спочатку не хотів мені давати нічого. Каже, як буду виписуватись, розрахуюся за все. Я натякнув, що ми можемо піти йому назустріч — дати відстрочку, але це його чомусь не зацікавило.

Крістіна із сумнівом покрутила в руках імпровізований чек.

— А ця цидулка має чинність?

— Має — якщо грошей на рахунку в старого вистачить, щоб оплатити зазначену суму. Чек можна виписати на будь-чому — хоч на нотному папері чи на банановій шкурці. Але в людей, що тримають гроші в банку, звичайно є чекові книжки. А ваш містер Уеллс заявляє, що кудись запроторив її й не може знайти! — Беручи в Крістіни папірець, завідуючий кредитом додав: — Та я все ж гадаю, що він людина чесна й розрахуватися зможе — хоч потому його фінанси співатимуть романси. Мене тільки непокоїть, що він заборгував нам уже більш як половину з цих двох сотень — і через ту доглядальницю від решти скоро теж нічого не лишиться.

— Що ж ви думаєте робити?

Завідуючий відділом кредиту потер долонею лисину.

— Перш за все зв’яжуся по телефону з тим монреальським банком і з’ясую, чи оплатять вони цей чек.

— А якщо ні?

— Тоді містеру Уеллсові доведеться залишити готель. Звісно, якщо ви не поклопочетеся за нього перед містером Трентом і той не вирішить інакше.

Крістіна похитала головою.

— Ні, до У. Т. з такими речами зараз краще не потикатись. Та все-таки, перше ніж щось робити, повідомте мене, добре?

— Обіцяю, міс Френсіс, — завідуючий кивнув і дрібними пружними кроками попрямував до ліфта.

За хвилину Крістіна постукала в двері номера 1410. Відчинила їх медична сестра в білому халаті — жінка середніх літ з поважним лицем в окулярах у масивній роговій оправі. Крістіна відрекомендувалася, й доглядальниця сказала їй:

— Будь ласка, почекайте тут. Я спитаю в містера Уеллса, чи може він прийняти вас.

Вона зникла в номері, й майже відразу звідти долинуло:

— Ну, звісно, хай заходить. Навіщо ж ви тримаєте її в коридорі!