Розділ «Філософські повісті»

Він спитав, хто та гладка людина, яку забили з такою церемонією.

– Адмірал, – відповіли йому.[266]

– За що ж убили цього адмірала?

– За те, – відповіли йому, – що він не досить перебив людей. Він дав бій французькому адміралові, але тут визнали, що він був надто далеко від ворога.

– Таж і французький адмірал так само був далеко від нього, як і він від французького! – сказав Кандід.

– Безперечно, – відповіли йому, – але в цій країні варто іноді убити адмірала, щоб підбадьорити інших.

Кандіда так приголомшило і вразило те, що він побачив і почув, що він не схотів навіть сходити на землю і домовився з голландським корабельником (хоч би той і обікрав його, як у Суринамі) негайно везти його до Венеції.

Через два дні корабель вийшов у море. Вони пропливли повз береги Франції і, поминувши Лісабон, – Кандід аж затремтів на той вигляд, – увійшли протокою в Середземне море і нарешті причалили у Венеції.

– Слава богу! – сказав Кандід, обіймаючи Мартена. – Отут уже я побачу прекрасну Кунігунду. Я покладаюся на Какамбо, як на самого себе. Все добре, все йде дуже добре, все йде якнайкраще.

Розділ двадцять четвертий

Про Пакету та брата Жірофле

Прибувши до Венеції, Кандід почав шукати Какамбо по всіх шинках і кав'ярнях, по всіх повіях, але не знайшов ніде. Щодня він посилав розвідувати на всі кораблі й барки, – жодної звістки про Какамбо!

– Та що ж це, – казав він Мартенові, – я встиг пропливти з Суринама до Бордо, виїхати з Бордо до Парижа, з Парижа до Дьєпа, з Дьєпа до Портсмута, об'їхати Іспанію та Португалію, перепливти все Середземне море і вже кілька місяців перебути у Венеції, – а прекрасної Кунігунди все ще немає. Замість неї я здибав розпутну жінку і перігорського абата! Кунігунда, мабуть, померла, і мені залишається вмерти так само. Ох, краще було б зостатися в ельдорадському раї, аніж повертатись до цієї клятої Європи. Ви праві, мій дорогий Мартене: усе – омана і все – лихе.

Його опанувала чорна меланхолія; він не взяв ніякої участі в опері alia moda,[267] ні в інших розвагах карнавалу; жодна дама не могла його привабити. Мартен сказав йому:

– Ви справді дуже наївні, коли гадаєте, що лакей-метис, маючи в кишені п'ять чи шість мільйонів, поїде шукати вашу коханку на край світу і привезе її вам до Венеції. Він візьме її для себе, коли знайде; а не знайде, то візьме якусь іншу. Раджу вам забути про вашого слугу Какамбо і вашу кохану Кунігунду.

Розважити Кандіда Мартенові не вдавалося. Меланхолія Кандіда усе збільшувалась, а Мартен, невгаваючи, доводив йому, що на землі дуже і дуже мало чесноти і щастя – за винятком хіба одного Ельдорадо, куди ніхто не може потрапити.

Сперечаючись про такі високі речі та чекаючи Кунігунду, Кандід побачив на майдані Святого Марка молодого театинця,[268] що тримав під руку дівчину. Театинець здавався свіжим, гладким і дужим; очі йому блищали, вигляд був упевнений, обличчя гонористе й гордовита хода. Дівчина була дуже гарна і щось наспівувала, дивилась закоханими очима на свого театинця та іноді щипала йому гладкі щоки.

– Погодьтеся зо мною, – сказав Кандід Мартенові, – що принаймні ці люди щасливі. Досі я бачив по всій землі, виключаючи Ельдорадо, тільки нещасних; але погляньте на цю дівчину і цього театинця, я ладен піти в заклад, що це дуже щасливі створіння.

– А я піду в заклад, що ні, – сказав Мартен.

– Покличмо їх обідати, – сказав Кандід, – і ви побачите, чи помиливсь я.