Розділ «Філософські повісті»

Побачивши на руках молодого чужинця два величезні діаманти, красуня так похвалила їх, що з пальців Кандіда вони перейшли на пальці маркізи.

Повертаючись додому зі своїм перігорським абатом, Кандід почував муки сумління за невірність Кунігунді. Абат взяв участь в його горі; він дістав тільки невелику частину з п'ятдесяти тисяч ліврів, що програв Кандід, та з вартості двох напівподарованих, напіввідібраних діамантів. Але він мав на думці використати до краю всі можливості, які могло йому дати знайомство з Кандідом. Він довго говорив з ним про Кунігунду, і Кандід сказав, що щиро попросить вибачити цю прекрасну дівчину за свою невірність, коли побачиться з нею у Венеції.

Перігорець подвоїв свою люб'язність та увагу, беручи близько до серця все, що Кандід говорив, робив і що думав робити.

– То ви матимете, – сказав він, – побачення у Венеції?

– Так, панотче, – відповів Кандід, – мені конче треба знайти Кунігунду.

Потім, захопившися втіхою говорити про своє кохання, він розповів, своїм звичаєм, частину своїх пригод з цією славетною вестфалійкою.

– Гадаю, – сказав абат, – що панна Кунігунда дуже розумна і що вона пише чарівні листи.

– Я не одержував жодного, – сказав Кандід, – бо, уявіть собі, я ж не міг їй писати, коли мене вигнали із замку через кохання до неї, потім я дізнався, що вона померла; згодом знайшов її, але знову втратив, а тепер послав по неї гінця за дві тисячі п'ятсот льє і чекаю від нього відповіді.

Абат уважно слухав і здавався трохи замисленим. Потім він попрощався з обома чужинцями, ніжно обнявши їх. Вранці Кандід, прокинувшись, дістав листа такого змісту:

«Мій коханий, от уже тиждень я лежу слаба в цьому місті і дізналась, що й ви тут. Я полетіла б у ваші обійми, коли б могла підвестися. Я знаю, що ви були проїздом у Бордо; я лишила там вірного Какамбо і стару, що мають незабаром приїхати. Губернатор Буенос-Айреса забрав у мене все, але мені лишилось ваше серце. Приходьте, ваша присутність поверне мені життя, коли я тільки не помру з радості».

Цей чарівний, цей несподіваний лист навіяв Кандідові невимовну радість, а хвороба Кунігунди пригнітила його сумом. Вагаючись між цими почуттями, він узяв своє золото та діаманти і пішов з Мартеном до того готелю, де була Кунігунда. Він увійшов, тремтячи з хвилювання; серце йому билось, і голос уривався. Він хотів підняти завісу над ліжком і попросив принести світло.

– Обережно, – сказала покоївка, – світло вб'є її! – І хутко спустила завісу.

– Люба моя Кунігундо, – плачучи, сказав Кандід, – як ви себе почуваєте?… Коли ви не можете мене бачити, то хоч обізвіться до мене.

– Їй несила говорити, – сказала покоївка.

Тоді дама простягла з ліжка пухку руку, яку Кандід довго обливав слізьми, а потім засипав діамантами, лишивши повну золота торбинку поруч на кріслі.

Під час цього захоплення увійшов поліцай з перігорським абатом та вартою.

– От де, – сказав він, – ті два непевні чужинці.

І наказав їх схопити і вести до в'язниці.

– В Ельдорадо не так поводяться з чужинцями, – мовив Кандід.

– Я тепер більший маніхей, ніж був, – сказав Мартен.