Розділ «Філософські повісті»

– Велика людина! – мовив Кандід. – Це другий Панглос.

Потім, звертаючись до вченого, він сказав:

– Ви, безперечно, певні, що все йде найкраще у світі фізичному й моральному і ніщо не може бути інакше?

– Зовсім ні, – відповів учений. – Я гадаю, що все в нас іде шкереберть, що ніхто не знає ні свого становища, ні своїх обов'язків, ні що він робить, ні що має робити, і, за винятком вечері, де досить весело і, здається, досить єднання, решта часу точиться в безглуздих суперечках: янсеністи проти моліністів,[262] парламент проти церкви, придворні проти придворних, літератори проти літераторів, фінансисти проти народу, жінки проти чоловіків, рідні проти рідних; якась вічна війна!

Кандід зауважив йому:

– Я бачив і гірші речі, але один мудрець, що мав нещастя померти на шибениці, навчав мене, що все це чудово, що це тільки тіні на великій картині.

– Ваш шибеник глузував зі світу, – сказав Мартен, – ваші тіні – то страшенні плями.

– То люди роблять плями, – сказав Кандід, – і не можуть без них обійтись.

– Але вони не винні, – сказав Мартен.

Більшість понтерів, нічого не розуміючи в цій розмові, попивали вино; Мартен міркував з ученим, а Кандід розповідав частину своїх пригод господині дому.

Після вечері маркіза повела Кандіда до свого кабінету і посадила його на канапі.

– То що ж, – сказала вона, – ви ще й досі безтямно кохаєте панну Кунігунду Тундер-тен-Тронк?

– Так, пані, – відповів Кандід.

Маркіза сказала йому, ласкаво посміхнувшись:

– Ви відповідаєте мені, як молодий вестфалець. Француз сказав би: правда, я кохав панну Кунігунду, але, побачивши вас, пані, я не певен, чи кохаю її.

– О пані! – сказав Кандід. – Я відповідатиму, як ви схочете.

– Ваше почуття до неї, – сказала маркіза, – народилось, коли ви підняли її хусточку. Я хочу, щоб ви підняли мою підв'язку.

– Залюбки, – сказав Кандід і підняв.

– Але я хочу, щоб ви й наділи її, – сказала дама, і Кандід надів.

– Бачите, – сказала дама, – ви чужинець. Своїх паризьких коханців я змушую часом томитися по півмісяця, а вам віддаюся з першої ночі, бо треба ж ушанувати вестфальського юнака.