Розділ «Філософські повісті»

Оглянувши отак усі книжки, вони зійшли в сад. Кандід вихваляв усі його красоти.

– Я не бачив гіршого несмаку, – сказав господар. – Усе тут нікчемне. Завтра накажу посадити другий, кращий.

Коли обидва відвідувачі попрощалися з його вельможністю, Кандід сказав Мартенові:

– От, ви бачили… Погодьтеся, що це найщасливіший із людей; він вищий від усього, що має.

– Чи не здається вам, – відповів Мартен, – що йому обридло все, що він має? Платон[287] уже давно сказав, що не ті шлунки найкращі, які відмовляються від усякої страви.

– Але хіба не втіха все критикувати і помічати хиби там, де інші вбачають красу? – сказав Кандід.

– Тобто, – відповів Мартен, – чи не втіха в тім, щоб не мати втіхи?

– Ну, гаразд, – сказав Кандід, – я все-таки буду справді щасливий, коли побачу Кунігунду.

– Надія завжди гарна річ, – мовив Мартен.

Тим часом минали дні й тижні. Какамбо не повертався, і Кандід, пригноблений своїм лихом, не звернув навіть уваги, що Пакета і брат Жірофле не прийшли йому подякувати.

Розділ двадцять шостий

Як Кандід та Мартен вечеряли з шістьма чужинцями, і хто вони були

Одного вечора, коли Кандід із Мартеном сідали до столу разом з чужинцями, що жили в тому самому готелі, хтось із чорним як сажа обличчям підійшов до нього ззаду і, взявши за руку, сказав:

– Будьте готові їхати з нами, не гайтесь.

Він обернувся і побачив Какамбо. Тільки побачивши Кунігунду, здивувався б він більше. Він мало не здурів на радощах. Він обняв свого дорогого приятеля.

– Кунігунда тут? Де вона? Веди мене до неї, хай я помру на радощах разом з нею.

– Кунігунди тут немає, – сказав Какамбо, – вона в Константинополі.

– О небо! В Константинополі!.. Але хай вона буде в Китаї, я лечу туди. Їдьмо.

– Поїдемо після вечері, – відповів Какамбо. – Нічого не можу сказати вам більше. Я невільник, мене чекає мій господар. Я маю прислужувати йому при столі. Мовчіть, вечеряйте і будьте готові.

Кандід, вагаючись між радістю й смутком, радий, що побачив свого вірного посланця, здивований, що побачив його невільником, сповнений надії знов розшукати свою кохану, з тремтінням у серці і плутаниною в думках, сів до столу разом з Мартеном, що спокійно дивився на всі ті пригоди, та шістьма чужинцями, що приїхали на карнавал до Венеції.