Розділ «Філософські повісті»

Тим часом зусилля лікарів та кровопускання зробили Кандідову недугу серйозною. Навідався вже й панотець із сусідньої церкви і влесливо попрохав у нього грошей на улаштування його душі в іншому світі.[251] Кандід відмовився. Святенниці стали запевняти його, що це нова мода. Кандід відповів, що він зовсім байдужий до мод. Мартен хотів викинути панотця у вікно. Тоді клірик присягся, що в такому разі Кандід лишиться без похорону. Мартен присягся, що він сам поховає клірика, коли той обридатиме далі. Суперечка розпалилась; Мартен схопив супротивника за плечі і вигнав його без церемоній. Вийшов цілий скандал; справа дійшла до протоколу.

Кандідові покращало; щойно він почав одужувати, у нього стало збиратися на вечері добірне товариство. Ішла велика гра. Кандід дивувався, чому ніколи не йдуть йому тузи, але Мартена це не дивувало. Серед гостей був маленький абат із Перігора,[252] один з тих метушливих людей, завжди запобігливих, моторних, нахабних, ласкавих і згодливих, що чигають на проїжджих чужинців, розповідають їм скандальні міські історії і пропонують їм утіхи на всяку ціну. Цей абат спочатку повів Кандіда і Мартена до театру. Там ставили нову трагедію. Кандідові випало сидіти поруч кількох дотепників. А втім, це не заважало йому плакати над досконало зіграними сценами. Один із тих розумників, що сиділи коло нього, сказав йому в антракті:

– Ви даремно плачете, це – дуже погана артистка, актор, що грає з нею, ще гірший, а сама п'єса ще гірша за акторів; автор не тямить жодного слова по-арабському, а дія тим часом відбувається в Аравії; крім того, це людина, що не вірить у природжені ідеї.[253] Я принесу вам завтра двадцять брошур проти нього.

– А скільки є театральних п'єс у Франції? – спитав Кандід у абата, і той відповів:

– П'ять чи шість тисяч.

– Багато, – сказав Кандід, – а скільки серед них гарних?

– П'ятнадцять чи шістнадцять, – відповів абат.

– Багато, – сказав Мартен.

Кандід був дуже задоволений із актриси, що грала королеву Єлизавету в досить пласкій трагедії,[254] яку інколи ще виставляють.

– Ця актриса, – сказав він Мартенові, – мені дуже подобається: вона трохи нагадує Кунігунду. Я був би дуже радий з нею познайомитись.

Перігорський абат запропонував провести його до неї. Кандід, здобувши виховання в Германії, спитався про етикет і про те, як поводяться у Франції з англійськими королевами.

– По-різному, – відповів абат, – у провінції їх водять по шинках, а в Парижі їх шанують, поки вони вродливі, а по смерті викидають на смітник.

– Королев на смітник? – мовив Кандід.

– Так воно й є, – сказав Мартен. – Пан абат не помиляється. Я був у Парижі, коли панна Монім[255] відійшла, як то кажуть, у інший світ. Їй відмовили в тому, що ці людці звуть посмертною шаною, тобто права гнити з усіма міськими шахраями на якомусь гидкому кладовищі; товариші поховали її окремо на розі вулиці де Бургонь; це, мабуть, дуже мучило її; з неї була людина найшляхетніших поглядів.

– Це дуже неввічливо, – сказав Кандід.

– Чого ви дивуєтесь? – мовив Мартен. – Так уже створені ці люди. Уявіть собі всі можливі противенства і всі суперечності – і ви знайдете їх в уряді, по судах, у церквах та видовищах цієї веселої нації.

– Чи правда, що в Парижі завжди сміються? – спитав Кандід.

– Так, – сказав абат, – але то від нервів. Тут скаржаться на все з реготом і, сміючись, роблять гидоти.

– А хто та, – спитав Кандід, – гладка свиня, що наговорила мені стільки лихого про п'єсу, над якою ж я так плакав, і про акторів, що так мені сподобались?

– Це злосливець, – відповів абат, – він живе з того, що лає всі п'єси і всі книжки. Він ненавидить чужий успіх, як євнухи ненавидять насолоду. Це один з літературних гадів, що живляться болотом і отрутою, це газетний пасквілянт.