Розділ «Z. Січень 2016 року»

— А що зробить доктор Бабіно?

— Поставить це на YouTube. На Фейсбук. На ресурс «Погана медицина». Усім розповість.

— Вас заарештують.

— Мене заарештують.

— Ваше фото буде в газетах.

— Обов’язково.

— Вас посадять у в’язницю.

— Мене посадять у в’язницю.

— Хто вас захищатиме?

— Ніхто.

Сидячи в палаті номер 217 у «Відрі», Брейді дивиться в екран з демо «Риболовлі». Його обличчя — цілком живе і притомне. Такий вираз він приховує від усіх, крім Фелікса Бабіно, і доктор Бабіно йому вже не важливий. Він уже майже не існує. Останнім часом він є здебільшого Доктором Z.

— Сестро Скапеллі, — каже Брейді, — ходімо на кухню.

Вона опирається, але недовго.

Ходжес намагається обманути свій біль і спати далі, але той усе не відпускає, тягне його на поверхню, доки чоловік розплющує очі. Намацує на тумбочці годинник і бачить, що лише друга година ночі. Поганий час для прокидання — може, навіть, найгірший. Коли в нього після виходу на пенсію було безсоння, він думав, що друга година ночі — це час самогубців, а зараз йому спадає на думку: «Напевне, саме тоді місіс Еллертон це зробила…» Друга година ночі. Час, коли здається, що ранок ніколи не настане.

Він вилазить із ліжка, повільно йде до ванної, бере величезну (економічна упаковка!) пляшку гелюсилу[18] з аптечки, намагаючись не дивитися на себе в дзеркало. Робить чотири великі ковтки просто з шийки, потім нахиляється, чекаючи, прийме шлунок ліки чи випадково натислося на «скинути», як це сталось із курячим супом.

Усе залишається на місці, а біль починає вгамовуватися. Іноді гелюсил допомагає. Не завжди.

Він міркує, чи не лягти знову в ліжко, але його лякає ота нудна пульсація, яка повернеться, якщо він прийме горизонтальне положення. Тож натомість Ходжес човгає в кабінет і вмикає комп’ютер. Він розуміє, що гіршого часу шукати ймовірних причин свого стану годі придумати, але просто не може втриматися. Завантажується картинка робочого столу (ще одна дитяча фотографія Еллі). Він веде мишкою по екрану, збираючись відкрити Firefox, але зупиняється. Тут щось новеньке. Між повітряною кулькою текстових повідомлень і камерою FaceTime з’явилася блакитна парасолька з червоною одиницею.

— Побий мене грім! — каже він. — Повідомлення з «Блакитної парасольки Деббі»!

Значно молодший товариш Джером Робінсон завантажив йому на комп’ютер додаток Blue Umbrella майже шість років тому. Брейді Хартсфілд, він же містер Мерседес, забажав спілкуватися з поліцейським, який не зміг його спіймати. І хоча Ходжес був на пенсії, говорити він був готовий. Бо щойно вдається розговорити такого покидька, як містер Мерседес (подібних до нього небагато, і слава Богу) — до того, щоб його зловити, залишається тільки крок. Це особливо вдається із самовпевненими типами — а Хартсфілд був втіленням самовпевненості.

Вони обидва мали причини спілкуватися на безпечному і, як вважалося, неможливому для стеження чаті, сервери якого ховалися десь у найтемніших глибинах Східної Європи. Ходжес хотів зробити так, щоб призвідник бійні в центрі припустився якоїсь помилки, котра допоможе його викрити. Містер Мерседес хотів довести Ходжеса до самогубства. Адже з Олівією Трелоні в нього це вдалося, то чом би й ні.