Розділ «Z. Січень 2016 року»

В якій же я халепі.

Восьма вечора.

Коли лунає дзвоник у двері, Рут Скапеллі дивиться по телевізору якесь дурнувате реаліті-шоу, яке є просто приводом показати, як молоді люди обох статей бігають майже голі. Замість того щоб іти просто до дверей, вона човгає на кухню і вмикає монітор камери безпеки, яка висить над ґанком. Мешкає жінка в безпечному районі, але все одно не схильна покладатися на удачу; серед улюблених приповідок її покійної матері було «лихо на місці не сидить».

Вона дивується і знічується — чоловік на ґанку виявляється знайомим: на ньому твідове пальто, вочевидь, дороге, і капелюх трілбі з пером. З-під капелюха чудово доглянута сива шевелюра виразно спадає уздовж скронь. У руці в нього тоненька валіза. Це — доктор Фелікс Бабіно, голова неврологічного відділення і головне світило регіональної клініки мозкових травм «Лейкс».

Знову лунає дзвоник, і медсестра поспішає відчинити, думаючи: «Він не може знати, що я робила сьогодні ввечері, бо двері були замкнені й ніхто не бачив, як я заходила. Розслабся. Це щось інше. Може, щось профспілкове».

Але раніше він із нею профспілкові питання не обговорював, хоча останні п’ять років вона обіймає солідну посаду в професійній спілці медичних сестер. Доктор Бабіно б навіть не впізнав її на вулиці без халата. І тут вона усвідомлює, як вдягнена зараз — у старий домашній халат і так само старі капці (ще й із заячими мордочками!), але перевдягатися вже немає коли. Ну хоч бігуді на голові немає.

Він мав би зателефонувати, попередити, думає вона, але цю думку швидко змінює інша, тривожна: а може, він хоче захопити мене зненацька?

— Добрий вечір, докторе Бабіно. Заходьте, не стійте на холоді. Вибачте, що зустрічаю вас у домашньому халаті, але я просто ні на кого не чекала в гості.

Він заходить і просто зупиняється в коридорі. Щоб замкнути двері, Рут змушена його обійти. Подивившись на нього зблизька, вона міркує, щоб вони обоє, напевне, мають симптоми розладу зовнішнього вигляду. Так, вона в халаті й капцях, але ж у нього щоки поцятковані сивою щетиною. Доктор Бабіно (нікому й на думку не спало б називати його доктором Феліксом) цілком міг би модно виглядати — чого вартий тільки кашеміровий шарф, невимушено накинутий навколо шиї, — але сьогодні йому необхідно поголитися, і то украй. А ще під очима в нього фіолетові мішки.

— Дозвольте, я візьму ваше пальто, — каже вона.

Він ставить валізу між черевиків, розстібає пальто й передає їй разом із розкішним шарфом. Досі він не промовив жодного слова. Лазанья, якою вона повечеряла, доволі смачна тоді, тепер, здається, тягне шлунок донизу, немов камінь.

— Чи не бажаєте…

— Ходімо до вітальні, — каже він і проходить повз неї, наче він тут господар.

Рут Скапеллі поспішає за ним.

Бабіно бере з крісла пульт від телевізора, натискає кнопку й вимикає звук. Молоді люди й далі бігають по екрану, але це видовище не супроводжується бездумною балаканиною ведучого. Скапеллі вже не просто ніяково: їй страшно. За свою роботу, за посаду, отримати яку було нелегко, але й за себе саму. Очі в нього наче взагалі не дивляться — там порожнеча.

— Може, вам принести чого-небудь попити? Може, чашечку…

— Слухайте, сестро Скапеллі. І слухайте уважно, якщо хочете залишитися на своїй роботі.

— Я… я…

— Бо інакше втратите роботу! — Бабіно ставить валізу на крісло і розстібає хитрі золотисті замочки. Вони відмикаються з тихим клацанням. — Ви скоїли акт фізичного насильства щодо психічно неповноцінного пацієнта, який можна розглядати також як акт сексуального насильства, а після цього зробили те, що закон кваліфікує як погроза фізичної розправи.

— Я… я ніколи…