Розділ «Голови і шкури»

— Ну добре. Тоді я займуся міс Джібні. — Він опускає дуло гвинтівки до шиї Джібні. — Повний автомат, голову на раз відірве. Чи долетить до вогню? Зараз подивимося…

— Гаразд, — каже Ходжес. — Добре, добре, зупинися.

Він бере «заппіт» і знаходить кнопку у верхній частині пристрою. Висвічується: «Ласкаво просимо…», діагональна лінія червоної літери Z заповнює весь екран. Пристрій просить провести пальцем і перейти до ігор. Ходжес це робить без підказки Брейді. Піт струменить з його лоба. Ще ніколи йому не було так жарко. Зламане зап’ястя пульсує й болить.

— Бачиш іконку «Риболовлі»?

— Так.

Відкривати цю гру він зовсім не бажає, але якщо альтернатива цьому — просто сидіти з переламаною рукою й болючим, розпухлим нутром і дивитися, як черга з великокаліберної зброї віділяє Холлі голову від крихкого тіла? Це — не варіант. Та й він читав, що людину проти її волі загіпнотизувати не можна. Через «заппіт» Діни Скотт він мало не заснув, але тоді він не розумів, що відбувається. А зараз розуміє. І якщо Брейді вважатиме, буцімто він під гіпнозом, а це буде не так, то, можливо… можливо…

— Не сумніваюся, зараз ти вже знаєш, що від тебе вимагається, — каже Брейді. Його очі жваво блищать: погляд хлопчака, який підпалив павутиння й дивиться, що робитиме павук. Чи метушитиметься палаючим павутинням, шукаючи виходу, чи просто згорить? — Тисни на іконку. Будуть плавати рибки, гратиме музика. Тисни на рожевих рибок і збирай цифри. Щоб виграти, маєш набрати сто двадцять очок за сто двадцять секунд. Якщо вдасться, міс Джібні буде жити. А як ні — випробую на ній автоматичну зброю. Бабіно колись бачив, як з неї рознесли стос бетонних блоків, то тільки уяви, що воно робить із м’ясом!

— Та ти не збираєшся залишати її в живих, навіть якщо я тисячу наберу, — каже Ходжес. — Не вірю тобі й на секунду.

Блакитні очі Бабіно зблискують удаваним обуренням:

— Але ти маєш! Усім, що я маю, я зобов’язаний цій суці, яка отут лежить на підлозі! Принаймні життя я їй залишу. Якщо вона, звичайно, зараз не помирає від крововиливу в мозок. То не намагайся виграти час. Пограй краще в гру. Твої сто двадцять секунд починаються, щойно викличеш іконку.

Не маючи іншого виходу, Ходжес так і робить. Екран стає порожній. Він блимає синім, і Ходжес мружиться — і от уже й рибки, плавають туди й сюди, вгору і вниз, одна повз одну, розсипаючи срібні бульбашки. Бринить музика: «Де море, де море красиве…»

Тільки це не просто музика. До неї домішуються слова. І в спалахах теж слова.

— Десять секунд, — каже Брейді. — Цок-цок, цок-цок.

Ходжес тицяє пальцем у рожеву рибку і промахується. Він правша, і від кожного дотику дедалі сильніше болить зап’ястя, але цей біль неможливо порівняти з тим, який проймає його від пахвини до горла. З третьої спроби він ловить рожеву — і риба перетворюється на цифру 5. Він вимовляє це вголос.

— Тільки п’ять очок за двадцять секунд? — каже Брейді. — Краще старайся, детективе.

Ходжес натискає швидше, його очі бігають туди-сюди, вгору, вниз. Він уже не мружиться від синіх спалахів, бо звик. І стає легше. Рибки здаються якимись більшими, навіть сповільнюються трохи. Музика теж не так сильно бринькає. Стає якоюсь повнішою. «Ми будем з тобою щасливі…» Чи це Брейді підспівує музиці, чи це тільки уявляється? Живий звук чи фанера? Немає коли над цим замислюватися. Tempus fugit — час біжить.

Ось рибка — сім, потім — чотири, потім — джекпот! — одна стає цифрою дванадцять. Він каже:

— Уже сімдесят сім.

Але чи так це? Він згубив лік.

Брейді цього не коментує, просто каже: