Розділ «Голови і шкури»

— Скільки тобі — двадцять, двадцять два?

На це Джером теж не відповідає.

Фредді, не переймаючись, підкурює, затягується і простягає йому косяк. Джером хитає головою.

— Ти багато втрачаєш, великий хлопче. Це хороша штука. Розумію, пахне, як собака насцяв, але все одно нехила.

Джером мовчить.

— Чи ти язик проковтнув?

— Ні. Я думаю про те, як ми в старших класах соціологією займалися. У нас був модуль по самогубствах на чотири тижні, і там була така статистика, яку в житті не забуду. Кожне підліткове самогубство, про яке повідомляється в соціальних мережах, провокує ще сім спроб: п’ять суто демонстративних, а дві успішні… Може, тобі про це треба подумати, а не в крутизну гратися.

У Фредді тремтить нижня губа.

— Я не знала… Справді не знала.

— Та знала ж, напевне.

Вона опускає очі й дивиться на косяк. Тепер її черга проковтнути язик.

— Моя сестра чула якийсь голос.

Фредді підводить погляд:

— Який голос?

— Із «заппіта». Він їй усяку гидоту казав. Про те, що вона, мовляв, намагається жити, як біла. Що вона цурається своєї раси. Що вона погана й нікчемна.

— Це тобі когось нагадує?

— Так. — Джером думає про зойки і звинувачення, які вони з Холлі чули з комп’ютера Олівії Трелоні ще тоді, давно, коли загинула ця нещасна жінка. Ці голоси запрограмував Брейді Хартсфілд, це він особисто, за власним планом провів Олівію Трелоні до самогубства, як ведуть худобу на забій. — Власне, нагадує.

— Брейді захоплювався самогубствами, — каже Фредді. — Усе про них в Інеті читав. Він же на тому концерті хотів підірвати себе разом з усіма.

Джером знає. Він там був.

— А ти справді думаєш, що він говорив з моєю сестрою телепатично? І використовував «заппіт», як… Не знаю, як якийсь провідник, чи що?