Розділ 1

І от надвечір дім і двір перетворювалися на поле нашого нудного і невправного бою. «Тах-тах-тах» — наслідувала з-за кущів Суґіко туркіт кулемета. А що на це слід було якось реагувати, я забігав у дім; коли ж за мною влітали, татахкаючи, малі воячки, хапався за груди й падав на підлогу посеред кімнати.

— Що з тобою, Ко-тяне? — занепокоєно підбігали до мене дівчатка.

І я відказував:

— Це загибель на полі бою!

Я уявляв свою скоцюрблену постать на долівці і неабияк втішався. Було невимовно приємно усвідомлювати, що тебе смертельно поранено. Я був певен, що не відчув би болю, навіть якби мене прошила справжня куля…

Дитинство…

Ось я і дійшов до цієї знаменної події. Для мене нинішнього вона — втілення мого дитинства. Бо тоді я відчув: нею дитинство назавжди прощається зі мною. У мене виникло відчуття, що час, який досі містився в мені самому, спливає, зупиняється перед картиною і починає точно копіювати людей, рухи й звуки на ній; і в міру того, як копія стає досконаліша, сама картина розтає без сліду в потоці часу, залишаючи мені лише відбиток — жалюгідне, хоч і схоже, опудало мого дитинства. Гадаю, для кожного дитинство наготувало таку подію. От тільки ці події видаються незначними, не вартими такої назви, тож часто-густо й минають непоміченими.

Ось як це було.

Літнього дня святковий хід лавиною ринув до нашої брами. Бабусю любив робочий люд, тож заради її немічних ніг та малого онука — мене — процесія проходила повз нашу браму. Взагалі-то маршрут був інший, але звичайно проводир завертав колону на трохи кружну дорогу повз наш дім.

Разом з домашніми я стояв перед ворітьми. Залізна брама з візерунками була розчахнута на обидва боки, бруківка перед нею чисто споліснута водою. Уривчастий гуркіт барабанів наближався.

Мало-помалу і сумна мелодія пісні пожежників стала пробиватися крізь галас свята, звістуючи справжню мету цієї начебто нісенітної метушні. Я відчув у ній гіркоту низькопробності єднання людини й вічності, єднання, можливого тільки через якесь благочестиве безпутство. Серед нерозбірливих звуків поступово вирізнилися металеве клацання проводиревої патериці, нерівний гуркіт барабана, вигуки носіїв святкового паланкіну-мікосі. Душа моя співала, аж подих перехоплювало і годі було встояти на місці (проте після цього великі сподівання завжди озивалися в мені не радощами, а болем). Настоятель сінтоїстського храму, що крокував з патерицею попереду, був у масці лисиці. Коли золотаві очі таємничого звіра, що минав мене, втупилися, мовби чаруючи, в мої, я вчепився в полу когось із домашніх, бо відчув непереборне бажання втекти світ за очі від насолоди, майже жахкої, якою виповнювала мене та процесія. Адже хіба що втечею можна зарадити тому, від чого забагато сподівався, що занадто вимальовував у власній уяві!

Ось пронесли на плечах повиту солом’яним перевеслом скриню для жертвоприношень, легковажно підстрибуючи, проплив малий паланкін-мікосі, і став наближатися величний чорно-золотий головний паланкін. Ще здалеку було видно, як, наче птах на хвилях, хилиться то в один, то в інший бік золотий фенікс на його верхівці, і гомін натовпу, сліпучий блиск і коливання викликали в нас якусь святкову тривогу. Навколо мікосі не продихнути від тисняви, наче в штиль в отруєному випарами тропічному повітрі. Ліниво й зловісно поколисуючись на оголених плечах юнаків, він, здавалося, палахкотів жаром. Червонобілі линви, чорно-золоте поруччя, і, поміж стулок дверей, — темний простір метр на метр, де, розхитуючись навсібіч і підстрибуючи, просто серед безхмарного літнього дня, не криючись, владарювала квадратна порожнеча ночі.

Мікосі вже перед нашими очима. Парубки, як один, у коротких кімоно, з-під яких виглядає голе тіло, несуть крок по кроку паланкін, він рухається, мов п’яний. Раз-по-раз хтось потикається, але не схоже, щоб вони дивилися під ноги. Молодик з величезним віялом гасає довкола носіїв і викрикує пронизливо, підбадьорюючи їх. Ось паланкін загрозливо хилиться. Але новий несамовитий вигук — і він знову вирівнюється.

Хтозна, може дорослі відчули, як від гурту, що рухався дорогою, війнуло непогамовною силою, бо рука, за яку я тримався, штовхнула мене назад. Хтось гукнув: «Стережися!» Що було далі, не пам’ятаю. Мене тягли за руку через подвір’я до дому. Тоді через передпокій, у дім. Разом з кимось я збіг на другий поверх і вискочив на балкон. Із затамованим подихом дивився на чорний натовп носіїв паланкіну, що вчинив набіг на наше подвір’я.

Я довго думав, яка сила штовхнула їх на таке. Це годі збагнути. Бо хіба можна припустити, що кількадесятеро молодиків заздалегідь змовилися занапастити наш садок?

А вони добряче витолочили його. Ото було свято! Давно остогидлий мені садок важко було впізнати. Паланкін не проминув жодного кутка. Хряскотіли під ногами кущі. Я намагався бодай якось пояснити собі, що коїться. Мені здавалося, закрижаніла тиша чергується з безтямним гуркотом, наче врівноважує його. Спалахами скипали кольори — золотий, червоний, фіолетовий, зелений, жовтий, синій, білий, — і час від часу якийсь один — то золотий, то червоний, мовби поглинав усі інші. Лише одне я бачив чітко, і саме воно лякало, засмучувало й виповнювало мене незрозумілою мукою. Вираз найрозпуснішого, найницішого захвату на обличчях носіїв мікосі.