Розділ 1

— Не знаю.

— Ніби чоловік, так? А насправді то жінка. Тут розповідається, як жінка перебралася чоловіком і пішла воювати за рідний край.

— Жінка?..

Я почувався вщент розбитим. То це не «він», а «вона»! Цей чудовий вершник не чоловік, а жінка! Що ж тепер буде (я раптом відчув могутню, хоч і незбагненну, відразу до жінок у чоловічому вбранні)? Так уперше в моєму житті помстилася дійсність, жорстоко помстилася за химери, які я вимріяв про «його» смерть. Через роки я дізнався, як оспівав у вірші смерть прекрасного вершника Оскар Уайльд:

Прекрасний лицар, що лежить забитий серед тростин і комишів…

Більше я ту книгу не розгортав. Ба навіть до рук не брав. У романі «Там, унизу» Гюїсманс пояснює, що тяга до містицизму Жіля де Ре, в якого «душа була однаково готова і до самовідданих подвигів святості, і до найжахливіших злочинів», розвинулася під впливом подвигів Орлеанської діви, які здалися б неймовірними, якби він не бачив їх на власні очі, коли указом Карла VII був призначений її охоронцем. В моєму випадку Жанна д’Арк теж відіграла важливу роль, але зовсім протилежну (тобто викликала в мені відразу).

А от іще спогад.

Запах поту. Запах поту переслідував мене, виповнював мої мрії, панував наді мною…

Чується брязкіт — дзвінкий, тихий, загрозливий. Все ближчає пісня — проста й напрочуд трагічна, раз-по-раз домішується звук сурми. «Швидше, швидше!»— підганяє мене служниця, і ось я вже тулюся до неї за нашою брамою, а серце несамовито калатає.

То повз наше подвір’я повертається з навчань військовий підрозділ. Я завжди радів, коли приязні до дітлахів вояки дарували гільзи від набоїв. А що бабуся забороняла мені їх брати, бо нібито небезпечно, до радощів додавалося потаємна втіха. Хіба ж не досить, аби приворожити будь-якого малюка, важкого тупоту солдатських чобіт, брудних гімнастерок та лісу гвинтівок над плечима? Але інше приворожувало мене й крилося за радощами від порожніх гільз — запах їхнього поту.

Аромат солдатського поту, ніби пахощі солоного вітру, прожареного до золотавості повітря, вдаряв у мої ніздрі, п’янив мене. Це чи не перший запах, який я пам’ятаю. Атож, він іще безпосередньо не пов’язувався зі статевим збудженням, але повільно, проте неухильно, будив у мені чуттєвий потяг до долі солдатів, трагізму їхньої праці, їхньої смерті, далеких країв, які їм судилося побачити.

… Ці непевні видива — перше, з чим я зіткнувся в житті. Вони бовваніли переді мною від самого початку, вирізняючись довершеністю. Жодної дрібниці не бракувало. Жодної дрібниці з того, у чому через роки я розпізнав джерело власної свідомості й учинків. Уявлення про життя, винесені мною з дитинства, постійно відхилялися від простої лінії августиніанського визначення. Безліч разів я потерпав, та й нині потерпаю, від безглуздих сумнівів, але лишаюся несхитним детерміністом, бо вважаю ці сумніви спокусою до гріха. Я почав оцінювати, який рахунок буде пред’явлено мені за життя, коли, так би мовити, ще й меню не міг прочитати. Але на той час я вдовольнявся тим, що сидів за столом, зап’явшися серветкою. Навіть те, що тепер я пишу такі чудернацькі речі, мало бути передбачене в меню, і я міг довідатися про це заздалегідь.

Пора дитинства була виставою, де плуталися час і простір. Скажімо, я завжди вважав явищами одного порядку і почуті від дорослих міжнародні новини — виверження вулкану, військовий заколот, і бачене на власні очі — напади бабусиної хвороби, довгі домашні суперечки, і події з казкових обріїв щойно почутих від бабусі історій. Світ видавався мені не складнішим від будівлі з дитячих кубиків, а так зване «суспільство», до якого я мав увійти — аж ніяк не кращим від казкового «світу». Єдине обмежувало мою свідомість. Опір, який чинився цьому обмеженню, викликав фантазії, до яких домішувався на диво всепоглинаючий, мов палке бажання, відчай.

Уночі, в ліжку, я бачив: у темряві довкола розкинулося сяюче місто. Напрочуд тихе, повне вогнів і таємниць. Обличчя тих, хто завітав туди, також, поза всяким сумнівом, позначила печать таємниці. В словах і жестах дорослих, що поночі поверталися додому, мені ввижалися таємні паролі, масонські знаки. А на їхніх обличчях відбивався полиск утоми, яку вони воліли б сховати від чужих очей. Мені здавалося: ледь торкнися такого обличчя, і відчуєш сліди дивних пензлів, якими розмалювало їх нічне місто, — так залишається на пальцях сріблястий пилок, коли торкнешся різдвяної маски.

Але я таки дочекався, щоб «ніч» підняла переді мною запону. То була вистава штукарки Тенкацу Сьокьокусай (а саме, рідкісний випадок, коли вона виступала в театрі в районі Сіндзюку; через кілька років мені привелося побачити в цьому театрі ілюзіоніста Данте, який значно перевершував Тенкацу майстерністю; проте ні Данте, ні цирк Гаґенбека, що тоді ж давав виставу «Всесвітня виставка», не справили на мене такого враження, як Тенкацу).

Легким кроком вийшла вона на сцену в шатах, наче в апокаліптичної великої розпусниці. Притаманна ілюзіоністам веледушна зарозумілість аристократа у вигнанні, гіркувата принадність, манера триматися з гідністю героїні, як не дивно, перебували в меланхолійній рівновазі з прикрасами, що вкривали її вбрання, граючи дешевим робленим блиском, грубим, мов у продажної співачки, шаром рум’ян на обличчі й пудри до пальців ніг, кричущою красою браслетів, усипаних фальшивими коштовностями. Те, що мало б порушувати рівновагу, навпаки, ніжною грою світлотіні викликало враження своєрідної гармонії. Я розумів, хоч і не зовсім виразно, що бажання «стати Тенкацу» істотно різниться від бажання «стати водієм святкового трамваю». Найпомітніша різниця полягала в тому, що в першому, сказати б, зовсім не було тієї палкої жадоби «трагізму». В бажанні стати Тенкацу я не відчував дражливого присмаку суміші жадання й болю. Та все ж одного дня, тамуючи калатання серця, я забрався до материної кімнати й відчинив шафу.

Я витяг з-поміж матусиних кімоно наймальовничіше і найяскравіше. Підперезався, немов турецький можновладець, широким пасом-обі, помальованим олійними фарбами в червоні троянди. Креповий рушник-фуросікі повив голову. Я став перед люстром — мені здалося, що моя імпровізована головна пов’язка нагадує пов’язки піратів з «Острова скарбів», і я аж розшарівся від несамовитої втіхи. Але найважче чекало попереду. Кожен мій порух, усеньке тіло аж до кінчиків пальців мусили стати гідними народження таємниці. Я запхнув за пас кишенькове дзеркальце, напудрив обличчя. Зібрав усе, що видавалося рідкісним і блискучим — сріблястий кишеньковий ліхтарик, старомодну прикрашену різьбою авторучку…

А тоді гордо ввалився до бабусі. Сам не свій від утіхи й радості, я загукав:

— Тенкацу! Я — Тенкацу! — І закружляв по кімнаті.

Бабуся лежала хвора. Крім неї, у кімнаті були мати, хтось сторонній і служниця-доглядальниця. Моє збудження зосередилося на усвідомленні того, скільки очей дивляться на Тенкацу, роль якої я граю; я не помічав нікого, крім себе. Аж раптом в очі впало обличчя матусі. Вона ледь зблідла й сиділа наче трохи розгублена. А зустрівши мій погляд, одразу опустила очі.