Розділ «Рівно північ»

Він цього не розумів… поки що, принаймні. Натомість йому стало цілком ясно, що якась ідея бажає виїхати нагору, але, поки що, принаймні, в неї заїло перемикач передач.

Алберт, струснувши, погасив сірника. Вистачило лише легенького поруху.

Бетані затягнулася сигаретою і скривилася:

— Срака! Вона на смак, наче якийсь «Карлтон»[159] чи щось таке.

— Подуй мені димом в обличчя, — попросив Алберт.

— Що?

— Те, що чула. Подуй мені димом в обличчя.

Вона зробила, як він просив, і Алберт принюхався до диму. Колишній його солодкавий аромат тепер був приглушеним.

«Що б це не було, але, здається, воно заразне».

УВАГА: ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ

— Я йду назад до ресторану, — промовив Нік. Вигляд у нього був пригнічений. — Той Кассій ниций і слизький[160]. Не подобається мені залишати наодинці з ним наших пань занадто довго.

Браян вирушив слідом, а за ним потягнулися й інші. Браян подумав, що є щось трохи кумедне в цих їхніх перетіканнях — вони поводяться наче корови, які відчувають у повітрі грозу.

— Ходімо, — сказала Бетані. — Пішли вже.

Вона викинула недокурену сигарету в попільницю і витерла собі очі хусточкою Боба. Потім взяла Алберта за руку.

Вони вже були на півдорозі через чекальну залу, і Алберт дивився в спину червоній сорочці містера Ґефні, коли те саме вразило його знову — потужніше цього разу:

ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ

— Зачекайте хвилинку! — гукнув Алберт. Зненацька він обхопив Бетані рукою за талію, підсмикнув дівчину до себе, втопився обличчям в улоговинку на її горлі й глибоко вдихнув.

— О, Боже! Ми з тобою ледве знайомі! — скрикнула Бетані. А тоді безпорадно захихотіла й обійняла Алберта за шию.

Алберт — той хлопець, чия природня сором’язливість зазвичай зникала тільки під час його мріянь, — не звернув на це уваги. Він зробив ще один глибокий вдих носом. Запахи її волосся, поту і парфумів там все ще були присутні, але послабшали; дуже послабшали.

Усі заозиралися, але Алберт уже відпустив Бетані й поспішав назад до вікон.