Розділ «Рівно північ»

— Ну, зазвичай я вважав, що вони вигадка, — сказав Креґ тим самим життєствердним тоном. — Тепер я починаю сумніватися… тому що я також це чую, юна пані. Так, так, чую.

— Той звук? — тихо перепитала Дайна. — Той звук, це ленґоліери?

Лорел поклала на плече Дайні долоню:

— Я справді хочу, щоб ти з ним більше не балакала, любонько. Він мене нервує.

— Чому? Він же зв’язаний, хіба не так?

— Так, але…

— І ви завжди можете гукнути інших людей, хіба ні?

— Ну, я думаю…

— Я хочу дізнатися про ленґоліерів.

Креґ з певним зусиллям вивернув шию, щоб їх бачити… і тепер Лорел відчула своєрідну чарівність і ту силу особистості, яка міцно тримала його у швидких перегонах під високим тиском, коли він виконував сценарій, накреслений йому батьками. Вона це відчула, попри те що він лежав на підлозі зі зв’язаними за спиною руками, а на лобі і лівій щоці у нього підсихала його ж кров.

— Мій батько казав, що ленґоліери — це такі маленькі створіння, які живуть у шафах, і в каналізаційних колодязях, і в інших темних місцях.

— Як ельфи? — перепитала Дайна.

Креґ розсміявся і похитав головою:

— Боюся, зовсім не такі приязні. Він казав, що насправді вони геть волохаті, зубаті і з маленькими прудкими лапками — в них такі прудкі лапки, казав він, що вони можуть доганяти й ловити маленьких хлопчиків і дівчаток, хай би як швидко ті не втікали.

— Зараз же припиніть, — холодно промовила Лорел. — Ви лякаєте дитину.

— Нічого страшного, — заперечила Дайна. — Я не боюся вигадок. Мені цікаво, от і все. — Тим не менше, її обличчя виказувало, що тут присутнє щось більше, ніж проста цікавість. Вона слухала зосереджено, заворожено.

— Правда ж, цікаво? — перепитав Креґ, явно задоволений увагою дівчинки. — Я думаю, Лорел мала на увазі, що це їй лячно. Виграв я сигару, Лорел? Якщо так, то хотів би «Ель Продукто», якщо ваша ласка. Оті дешеві «Білі сови», то не для мене[158]. — І він знову розсміявся.

Лорел промовчала, тож за якусь хвильку Креґ продовжив:

— Мій тато казав, що їх тисячі, цих ленґоліерів. Казав, що інакше не може бути, оскільки у світі шмигляють мільйони поганих хлопчиків і дівчаток. Отак він завжди це проказував. Мій батько ніколи в житті не бачив дитини, яка бігає. Вони завжди шмигляють. Я думаю, йому подобалося саме це слово, бо воно означає безглузді, безцільні, непродуктивні рухи. Але ленґоліери… вони бігають. Вони мають мету. Фактично, можна було б сказати, що ленґоліери є уособленням цієї мети.

— А що такого поганого роблять ті діти? — спитала Дайна. — Що вони роблять такого поганого, що ленґоліери мусять ганятися за ними?