Розділ «Рівно північ»

— Як ви можете знати, якою мені здаєтеся, маленька міс?

— Нехай вас це не дивує, — сказала Дайна.

Лорел обернулась до дівчинки, раптом ще дужче збентежена, ніж до цього… але, звісно, там не було чого бачити. Темні окуляри Дайни анулювали цікавість.

Інші пасажири стояли в дальнім кінці чекальної зали, мовчки прислухаючись до тих тихих, деренчливих звуків. Скидалося на те, що вже не лишилося чого казати.

— Що нам тепер робити? — запитав Дон.

Він ніби зів’яв у своїй червоній лісорубській сорочці. Албертові подумалося, що й сама сорочка втратила ту її життєрадісну мачо-яскравість.

— Не знаю, — сказав Браян. Він відчував, як у животі в нього важко вовтузиться жахливе безсилля. Він подивився крізь вікно на літак, який зовсім трішки побув його літаком, і замилувався його чистими лініями й гладенькою красотою. У порівнянні з ним, дельтівський «727-й», що стояв при перехідному хоботі лівіше, скидався на якусь неохайну матрону.

«Він тобі здається таким красивим, тому що ніколи більше не полетить, ото й усе. Це як на мить вихопити поглядом вродливу жінку на задньому сидінні лімузина — вона здається ще вродливішою, ніж насправді, тому що ти знаєш: вона не твоя і ніколи не буде твоєю».

— Скільки пального ще залишилося, Браяне? — раптом запитав Нік. — Можливо, тут інша швидкість згорання. Можливо, його там більше, ніж ви собі уявляєте.

— Всі покажчики в бездоганному робочому стані, — сказав Браян. — Коли ми сіли, в мене залишилося менше шести сотень фунтів. Аби дістатися туди, де це трапилося, нам потрібно щонайменше п’ятдесят тисяч.

Бетані дістала сигарети і простягнула пачку Бобу. Він похитав головою. Дівчина встромила сигарету собі до рота, витягла сірники, креснула одним. Той не загорівся.

— Йой-ой! — гукнула вона.

Озирнувся Алберт. Вона кресала сірником знову… і знову… і знову. Нічого не виходило. Вона подивилася на хлопця, злякана.

— Агов, — озався Алберт. — Дозволь-но мені.

Він узяв у неї сірники, відірвав з книжечки інший і креснув ним по смужці на обкладинці. Нічого не вийшло.

— Що б це не було, але, здається, воно заразне, — зауважив Руді Ворік.

Бетані залилася слізьми, і Боб запропонував їй хустинку.

— Зачекайте хвильку, — сказав Алберт і знову креснув сірником. Цього разу той загорівся… але полум’я було низеньким, мерехтливим, небадьорим. Він підніс той тремтливий вогник до сигарети Бетані, і в пам’яті йому раптом зринув один яскравий образ: дорожній вказівник, який він щодня минав, їздячи останні три роки на своєму десятишвидкісному велосипеді до Пасаденської середньої школи.

«УВАГА: — було написано на тому знаку. — ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ».

«До чого, збіса, тут це?»