Розділ «Рівно північ»

Кевін поглянув на батька розплющеними і зволоженими очима:

— Тільки так я міг його клацнути, тату. Розумієш?

— Так, — мовив батько. — Так, я це розумію. — Він знов поцілував сина у гарячу щоку. — Ходімо додому, синку.

Джон Делеван міцніше обійняв сина за плечі, бажаючи вивести його за двері, подалі від задимленого скривавленого тіла старого (Кевін добре його й не розгледів, подумав містер Делеван, та якщо побуде тут іще трохи, то неодмінно його помітить). На якусь мить Кевін спинився.

— А що скажуть люди? — запитав він таким серйозним тоном, що містер Делеван засміявся.

— Хай кажуть, що їм заманеться, — відповів він Кевінові. — Вони ніколи не збагнуть істини, та й не думаю, що хтось справді намагатиметься. — Він затнувся. — Знаєш, ніхто його й не любив по-справжньому.

— Я не хочу й близько підходити до істини, — прошепотів Кевін. — Ходімо додому.

— Так. Я люблю тебе, Кевіне.

— Я тебе теж люблю, — хрипко сказав Кевін, і вони вийшли із задимленого, просяклого затхлим смородом старих речей, приміщення назустріч яскравому світлу дня. Позаду них спалахнула вогнем купа старих журналів… і вогонь, не гаючись, охопив там усе своїми пожадливими жовтогарячими пальцями.

Епілог

То був Кевінів шістнадцятий день народження, і отримав він саме те, чого бажав, — комп’ютер «ВордСтар 70» з текстовим процесором. То була іграшка вартістю сімнадцять сотень доларів, і колись би батьки не спромоглися на такий подарунок, та в січні, десь за три місяці після завершальної сутички в «Емпоріум Ґалоріум», тітка Гільда тихо відійшла уві сні. Вона справді ПОТУРБУВАЛАСЯ про Кевіна й Меґ, і навіть НЕЗЛЕ ПОТУРБУВАЛАСЯ ПРО ЦІЛУ РОДИНУ. Після того як на початку червня заповіт набув чинності, Делевани виявили, що розбагатіли майже на сімдесят тисяч доларів… і це після сплати податків.

— Боже, чудово! Дякую! — скрикнув Кевін, цілуючи матір, батька й навіть чмокнувши сестру Меґ (яка захихотіла, бо ж була на рік старша, але поцілунку його не стирала; Кевін не міг сказати, чи з його боку то було кроком у правильному або хибному напрямі). Ледь не весь полудень він пробув у своїй кімнаті, пораючись із комп’ютером і намагаючись розібратися з тестовою програмою.

Десь о четвертій Кевін спустився донизу й побачив батька:

— А де мати й Меґ? — запитав він.

— Вони поїхали на ярмарок ремесел у… Кевіне, що трапилося?

— Тобі ліпше піднятися нагору, — глухо відповів Кевін.

Біля дверей до кімнати він повернув своє бліде обличчя до так само зблідлого обличчя батька. «Ще треба буде за щось доплачувати, — думав містер Делеван, ідучи за сином сходами. — Ну звісно ж. І чи не від Реджинальда «Баті» Меррілла він те перейняв? Власний борг завдав тобі болю».

Та цікавість узяла гору.

— Ми можемо ще один такий купити? — запитав Кевін, тицяючи пальцем на лептоп, що стояв розкритий на столі, випромінюючи загадковий жовтуватий прямокутник світла.

— Навіть не знаю, — відказав містер Делеван, рушивши до стола. Кевін, блідий, стояв позаду нього. — Гадаю, якби довелося…