Розділ «Рівно північ»

Останній полароїд продовжував метушливо вовтузитися на столі. Його краї розросталися, і Кевін, здавалося, відчував, як невідома істота, одночасно жива й безживна, стогнала в жахливих, незбагненних муках пологів.

— Нам треба звідси вшиватися, — захекавшись, мовив містер Делеван і шарпнув Кевіна.

Широко розплющені й повні жаху очі Джона Делевана були прикуті до того верткого, рухливого знімка, який уже вкривав половину столу Баті.

Проте це вже не був знімок. Його краї випиналися, як щоки істоти, що намагалася засвистіти. Блискуча булька, тепер уже заввишки з фут, набухала й здригалася. Її поверхня переливалася химерними барвами. Здавалося, що на ній проступив маслянистий піт. Той рев, сповнений зневіри, бажання й шаленого голоду, в’їдався в мозок знову й знову, загрожуючи йому смертю або безумством.

Кевін відсмикнув руку, розірвавши вздовж плеча сорочку. Його голос був сповнений глибокого незвичного спокою:

— Ні, тоді воно піде за нами. Я думаю, воно жадає мене, бо навіть якби хотіло Батю, то з ним уже покінчено. До того ж я першим володів камерою. Але на цьому воно не спиниться. Воно й тебе забере так само. І може, піде й далі.

— Тобі нічого не вдіяти! — закричав батько.

— Так, — сказав Кевін. — У мене є один шанс.

І підняв камеру.

Кінці знімка дісталися краю робочого столу. Замість того щоб обвиснути, вони згорнулися, продовжуючи вигинатися й розширютися. Тепер вони нагадували химерні крила, які мали легені, що, сповнені страждань, намагалися дихати.

Це була суцільна поверхня аморфної маси, яка постійно пульсувала й розбухала. Те, що мало би бути рівною площиною, обернулося на жаску пухлину. Її грудкувата й поцяткована оболонка сочилася гидотною рідиною. Він неї відгонило слабким душком зельцу[322].

Ревіння пса стало безперервним. Це був хижий ґвалт пекельного гончака, що поривається втекти. Спровоковані тим моторошним звуком, деякі з годинників покійного Баті Меррілла почали вибивати знову й знову, немов протестуючи.

Гарячкове бажання до втечі полишило містера Делевана. Він відчував, як його охоплює глибока й небезпечна кволість, ненача смертельна сонливість.

Кевін притис видошукач камери до ока. Його лише кілька разів брали полювати на оленя, та він пам’ятав, що відчував, вичікуючи, причаївшись із гвинтівкою, поки напарники-мисливці блукали лісом поперед тебе, навмисно галасуючи, сподіваючись виманити звіра з-за дерев на галявину, якраз туди, де ти його й чекаєш. Твій кут обстрілу чітко прорахований і не зачепить чоловіків, що спереду. Тобі не варто хвилюватися за них, тобі слід думати лише про оленя.

Була мить, коли ти гадав, чи влучиш у нього, коли він з’явиться, а також, чи стане в тебе духу взагалі вистрілити. Сподівався, що оленя може й не бути, тож, можливо, не доведеться проходити це випробування… і так воно завжди й траплялося. Одного разу, коли олень таки з’явився, татів друг, Білл Роберсон, лежав у мисливському сховку. Містер Роберсон влучив кулею саме туди, куди слід, у точку між шиєю та плечем, а тоді лісник фотографував їх на фоні здобичі, великого рогатого оленя, яким би залюбки хвалився кожен чоловік.

«Певно, жалкуєш, що то не ти був у хащах, правда ж, синку?» — запитав тоді, скуйовдивши Кевінове волосся, лісник (на той час йому було дванадцять, і до того стрибка у зрості, який почався сімнадцять місяців тому й уже дотягнув його ледве не до шести футів, залишався ще майже рік… а отже, він був іще замалий, щоб обурюватися на чоловіків, що куйовдили йому волосся). Кевін кивнув, тримаючи таємницю при собі: він був радий, що випала не його черга сидіти в хащах, що не його гвинтівка винна у зробленому чи не зробленому пострілі… і якби й виявилося, що він таки зважився на постріл, то його нагородили б іншим клопітким обов’язком — добити оленя. Він не знав, чи зміг би всадити ще одну кулю в звірину, якщо попередня її не вбила, чи вистачило б сили вистежити його за слідом із крові й іще теплих фекалій і закінчити розпочате, якщо олень тікатиме.

Кевін посміхнувся до лісника, кивнувши, а його тато клацнув їх на фотоапарат. Кевін ніколи не відчував потреби розповісти татові, що думка, яка роїлася за тим піднятим чолом, коли рука лісника куйовдила йому волосся, була така: «Ні, не жалкую. Світ повен випробувань, та дванадцять — то зарано, щоб за ними полювати. Я радий, що то був містер Роберсон. Я ще не готовий до чоловічих випробувань».

Та тепер він опинився у сховку; і звір чигав на нього; і цього разу то була не якась собі жуйна тварина, хіба ні? То була машина смерті, досить велика й люта, щоб проковтнути цілісінького тигра, і вона намірялася вбити його. І лише Кевін міг її зупинити.

Йому спало на думку передати «Полароїд» батькові, та то була лише мить. Щось глибоко всередині нього знало правду: передавши камеру батькові, він міг спричинити його смерть і водночас загинути сам. Його батько на щось сподівався, та того було замало. Камера не спрацює для його батька, навіть якби той спромігся вирватися з теперішнього ошелешеного стану й спустити затвор.

Вона спрацює лише для нього.