Розділ «Рівно північ»

Рии-ип.

Ґефні розтулив було рота, аби щось сказати, та потім щільно його й стулив.

Лорел однією рукою обнімала за плечі Дайну. Дайна обома руками трималася за вільну руку Лорел.

Алберт з Робертом Дженкінсом сиділи одразу перед Ґефні. Попереду Алберта сиділа та дівчина з коротким, темним волоссям, вона трималася так скуто прямо, наче була дротами зшитою. А поперед неї сів Лисий з бізнес-класу.

— Ну, принаймні, нам вдасться дістати щось поїсти, — голосно промовив він.

Ніхто не відгукнувся. Здавалося, пасажирський салон замкнуто в якійсь твердій мушлі напруженості. Алберт Кавснер відчував, як кожна волосинка на його тілі настовбурчилася. Він пошукав утіхи під машкарою Козира Кавснера, того герцога пустелі, того барона «Бантлайна», і не зміг його знайти. Козир пішов у відпустку.

Хмари постали набагато ближче. Вони втратили свій плаский вигляд; тепер Лорел бачила пухкі завитки і м’які зазублини, заповнені вранішніми тінями. Вона загадалася, чи й досі там, унизу, Даррен Кросбі терпляче чекає на неї в аеропорту «Логан», десь біля воріт у залі для пасажирів, що прибувають рейсами «Американської гідності». Вона не була страшенно здивована, зрозумівши, що її не дуже хвилює, так це чи ні. Погляд її знов притягнули до себе хмари, і вона зовсім забула про Даррена Кросбі, який полюбляв шотландське віскі (але без надміру) і стверджував, що він доброчесний джентльмен.

Вона уявила руку, велетенську зелену руку, що раптом прориває ті хмари і хапає «Боїнг-767» так, як сердита дитина могла б ухопити іграшку. Лорел уявила, як та рука стискається, побачила, як авіапальне вибухає помаранчевими язиками полум’я між велетенських кісточок пальців, і на мить заплющила очі.

«Не спускайтесь туди! — захотілося їй закричати. — Ох, прошу, не спускайтесь туди!»

Але який вони мають вибір? Який вибір?

— Мені дуже страшно, — промовила Бетані Сімз непевним, повним сліз голосом. Вона перебралася на сидіння в центральному ряді, застібнула начеревний ремінь безпеки і міцно притиснула руки собі до грудей. — Здається, я зараз зомлію.

Креґ Тумі кинув на неї один погляд, а потім взявся відривати від мапи маршрутів чергову смужку. За якусь мить ремінь безпеки розстібнув на собі Алберт, підвівся, сів поряд з Бетані і пристебнувся ременем там. Одразу ж після цього дівчина вхопилася за його руки. Шкіра в неї була холодною, як мармур.

— Усе буде гаразд, — промовив хлопець, силуючись говорити жорстким, безстрашним голосом, силуючись говорити тоном найметкішого юдея на захід від Міссісіпі. Натомість, голос звучав усього лиш як в Алберта Кавснера, сімнадцятилітнього студента-скрипаля, який перебуває на межі того, що зараз надзюрить собі в штани.

— Я сподіваюся… — почав він, та тут літак почало торсати. Бетані скрикнула.

— Що трапилося? — запитала Дайна в Лорел тоненьким, стривоженим голосом. — Щось погане з літаком? Ми розіб’ємося?

— Я не…

У динаміках з’явився голос Браяна:

— Товариші, це ординарна легка турбулентність. Будь ласка, зберігайте спокій. Коли ми ввійдемо в хмари, на нас, радше за все, чекає дещо сильніша тряска. Більшість з вас уже проходили через таке, тому просто спокійно сидіть.

Рии-ип.

Дон Ґефні знову подивився в бік чоловіка у светрі під горло й відчув раптове, майже непереборне бажання вирвати з рук цього блазня журнал і почати ним шмагати сучого сина по пиці.