Розділ «Рівно північ»

— Тоді й Бостон також поза нашою досяжністю.

— Будьте певні.

— Починає скидатися на те, друже, що це було неслушне рішення.

Літак запірнув у черговий потік турбулентності і почав труситися, наче тяжко застуджений пес. Зайнятий необхідними корегуваннями, Браян дочув приглушені крики з пасажирського салону, йому б хотілося пояснити їм, що в цьому нема нічого страшного, що «Боїнг-767» здатен витримати турбулентність удвадцятеро гіршу. Що справжня проблема — це нижня стеля хмарності.

— Ми ще на плаву, — сказав Браян.

Висотомір стояв на 2200 футах.

— Але ми вже втрачаємо простір для маневру.

— Ми… — Браян осікся. Хвиля полегшення майнула по ньому, наче хтось прохолодною рукою провів. — Ось воно. Проходимо.

Хмари перед чорним носом «767-го» швидко рідшали. Відтоді як вони пролетіли над Вермонтом, Браян уперше побачив у цій біло-сірій ковдрі напівпрозору проріху. Крізь неї прозирали свинцеві кольори Атлантичного океану.

Браян повідомив у мікрофон:

— Леді і джентльмени, ми досягли нижнього рівня хмарності. Я очікую, що, коли ми вийдемо з хмар цілком, ця невеличка турбулентність полегшає. За кілька хвилин ви почуєте гуркіт під вами. Це випускатимуться і зафіксуються на своєму місці шасі. Я продовжую наше зниження в напрямку Бенгора. — Вимкнувши мікрофон, він кинув короткий погляд на чоловіка в штурманському кріслі. — Побажайте мені удачі, Ніку.

— О, ще б пак — щиро бажаю, друже.

Лорел, затамувавши подих, дивилася у вікно. Хмари розступалися тепер швидко. Низкою коротких зблисків вона побачила океан: хвилі, білі баранці, потім скибка великої скелі, що стирчала з води, наче ікло мертвого чудовиська. Око мигцем вловило щось яскраво-помаранчеве, мабуть, буй.

Вони пролетіли над якимсь порослим деревами острівцем, і, нахилившись, тягнучи шию, Лорел розгледіла прямо по курсу узбережжя. Цей вид від неї на безкінечні сорок п’ять секунд затулили тонкі цівки димчастої хмари. Коли вони розвіялися, «Боїнг» летів уже над землею. Вони промайнули над полем; клаптиком лісу; над чимсь схожим на ставок.

«Але де ж будинки? Де дороги й машини, де всі будівлі, де високовольтні дроти?»

І тоді з її горла вирвався зойк.

— Що там? — ледь не криком почала питатися Дайна. — Що там, Лорел? Щось лихе?

— Нічого! — переможно гукнула Лорел. Нарешті вона побачила внизу вузьку дорогу, що вела до якогось маленького прибережного містечка. Звідси, згори, воно скидалося на іграшкове селище з припаркованими вздовж центральної вулиці крихітними машинками. Вона побачила церковний шпиль, місцевий гравійний кар’єр, бейсбольне поле «Малої ліги». — Нічого лихого! Там все, як треба! Все на місці, як треба!

Позаду неї подав голос Роберт Дженкінс. Тоном спокійним, врівноваженим і глибоко безрадісним:

— Мадам, — сказав він. — Боюся, ви дуже помиляєтеся.