Розділ «Рівно північ»

Довгий білий авіалайнер линув неспішно над землею за тридцять п’ять миль на схід від Бенгорського міжнародного аеропорту. На його хвості великими, гордими цифрами значилося «767». Уздовж фюзеляжу похиленими назад літерами, що натякало на швидкість, йшов напис «Американська гідність». На обох боках носа виднівся фірмовий знак авіакомпанії: великий червоний орел. Розпростерті крила всіяні синіми зірочками; кігті загнуті, а голова трохи нахилена. Як і літак, що він його прикрашав, цей орел явно заходив на посадку.

Наближаючись до простертого попереду міста, літак не відкидав тіні на землю; дощу не було, але й сонця також, ранок був сірим. Розкрилося черево лайнера. Вивалилося й розсунулося шасі. Колеса зафіксувалися на належних їм місцях під корпусом і кабіною.

«Боїнг» рейсу № 29 «Американської гідності» зісковзнув на глісаду[116] в бік Бенгора. Одночасно він трішки кренився на лівий бік; капітан Інґал міг тепер корегувати курс візуально, що він і робив.

— Я його бачу! — вигукнув Нік. — Я бачу аеропорт! Боже мій, яка прекрасна картина!

— Якщо ви його бачите, отже, ви не сидите в кріслі, — сказав Браян. Говорив він, не озираючись. На озирання не було часу. — Пристебніться й замовкніть.

Але та довга, самотня злітно-посадкова смуга дійсно була прекрасним видовищем.

Спрямувавши на неї ніс літака, Браян знизився з тисячі футів до восьмисот і продовжував спуск. Під ним, під крилами «Боїнга», помчав на позір безкінечний сосновий ліс. Нарешті ліс поступився розсипу будівель — нетерплячі очі Браяна автоматично відзначали звичайне скопище мотелів, автозаправних станцій та фаст-фудів, — а потім лайнер пролетів над річкою Пенобскот[117] і ввійшов у повітряний простір Бенгора. Браян знову перевірив покажчики на приладовій панелі, відзначивши собі, що закрилки світяться зеленим, а потім вкотре почав викликати аеропорт… хоча й розумів, що це безнадійно.

— Бенгоре, диспетчерська служба, це рейс № 29, — заговорив він. — Я попереджаю про надзвичайні обставини. Повторюю, я попереджаю про надзвичайні обставини. Якщо у вас на посадковій смузі є якийсь рух, приберіть його з мого шляху. Я сідаю.

Він кинув погляд на покажчик швидкості якраз вчасно, аби побачити, що той упав нижче 140 — до швидкості, яка теоретично вже не залишала йому іншого вибору, окрім як приземлятися. Нечасті тепер дерева під літаком поступилися гольфовому полю. Браян мелькома зачепив поглядом зелену вивіску «Голідей Ін»[118], а потім і ліхтарі, що позначають кінець злітно-посадкової смуги — 33[119] було написано на ній великими цифрами — кинулися йому назустріч.

Ті ліхтарі не горіли ані червоним, ані зеленим.

Просто неживі ліхтарі.

Нема коли про це думати. Ніколи думати, що може статися, якщо на смугу перед ними раптом виповзе якийсь «Лірджет» або стара, засмальцьована бляшанка «Дойка»[120]. Нема вже часу ні на що, окрім як саджати цього птаха.

Вони промайнули над коротким поясом бур’яну і гравію, а тоді вже — за тридцять футів нижче літака — почав розгортатися бетон злітно-посадкової смуги. Вони промайнули над першою серією білих ліній, а потім відразу під ними — мабуть, пороблені реактивними літаками Національної гвардії, бо аж так далеко, — почалися чорні гальмівні сліди.

Браян обережно, наче дитину, опускав «767-го» на бетонну смугу. Відразу під ними майнула друга порція ліній… а вже за мить вони відчули легкий поштовх, це торкнулося землі основне шасі. І ось уже «Боїнг» рейсу № 29 — зі швидкістю сто двадцять миль на годину, з трішки задраним носом і делікатно похиленими крилами — мчить по посадковій смузі 33. Браян повністю випустив закрилки і ввімкнув реверс тяги. Відчувся черговий поштовх, ще легший за перший, це опустився ніс літака. Тоді вже лайнер почав уповільнюватися: від ста двадцяти до сотні, від сотні до вісімдесяти, від вісімдесяти до сорока, від сорока до тієї швидкості, з якою може бігти людина.

Готово. Вони сіли.

— Рутинна посадка, — промовив Браян. — Нічого особливого.

Потім він видав довге, тремтливе зітхання і повністю зупинив літак — все ще за чотириста ярдів від найближчої стоянки. Його сухорлявим тілом раптом перебігла зграя дрижаків. Рука, піднята ним до обличчя, зібрала ледь не повну жменю теплого поту. Браян поглянув собі на долоню й слабенько засміявся.

Чужа рука опустилася йому на плече.

— Браяне, з вами все гаразд?

— Так, — відповів він і знову взявся за мікрофон. — Леді і джентльмени, — промовив він через інтерком, — ласкаво просимо до Бенгора.