Розділ «Рівно північ»

— Яку саме ви бажаєте?

— «Полароїд», — відповів він. — Два паки.

Вона не була остаточно певна, що саме відбувалося, та, поза всяким сумнівом, перший на весь Касл-Рок хтивець був сьогодні несповна тями. Його очі не були зосередженими, а слова… вони нагадували їй про щось пов’язане з її п’ятирічною небогою Еллен, та Моллі ніяк не могла дотумкати, що саме.

— Для якої моделі, містере Меррілл?

Її голос зазвучав якось не по-справжньому, удавано, та Батя Меррілл цього не помітив.

Хвильку поміркувавши і навіть не глянувши на неї — здавалося, що він утупився в полицю з цигарками за її лівим плечем, — Батя кинув:

— Для камери «Полароїд Сан». Модель 660.

І тоді до Моллі дійшло, хоч вона і мусила сказати йому, що їй треба підійти до експозиції. Її небога мала велику м’яку іграшкову панду, котру вона невідомо чому назвала Полетт. Усередині Полетт були електронна плата й чип пам’яті, у якій зберігалося близько чотирьох сотень коротких, простеньких фраз на зразок: «Люблю обійматись, а ти?» чи «Бажаю, щоб ми були завжди разом». Якщо тицьнути Полетт над пухнастим маленьким пупком, наставала коротка пауза, а тоді лунала одна з тих зворушливих реплік, озвучена якимсь відчуженим та байдужим голосом, інтонація якого наче заперечувала зміст сказаного. Еллен гадала, що Полетт навіжена. На думку Моллі, щось у цьому було моторошне. Вона щоразу очікувала, що лялька-панда колись вразить їх усіх (крім тітки Моллі з Касл-Рока), сказавши, що в неї справді на думці: «Сьогодні вночі, як ви всі поснете, я вас усіх подушу» чи, може, просто: «Я маю ніж».

Цього ранку голос Баті Меррілла звучав саме так, як голос Полетт, ляльки-панди. Його порожній погляд був жаским, достоту як у Полетт. Моллі сподівалася, що, врешті-решт, позирк старого зміниться. Вона помилялася.

Моллі схилилася над експозицією, уперше не зауваживши, що її задок виткнувся. Вона намагалася якомога швидше знайти те, що було потрібне старому. Моллі була переконана, що, коли обернеться, Батя дивитиметься на будь-що, але не на неї. Цього разу вона вгадала. Коли Моллі взяла плівку й рушила назад (змівши декілька заблукалих осінніх листків, що лежали на якійсь коробці), Батя й досі пильно дивився на стелаж із цигарками, наче проводячи інвентаризацію. Дівчина побачила в тому погляді морок.

«Прошу, забирайся звідси, — подумки заблагала Моллі. — Будь ласка, бери свою плівку й забирайся. І не чіпай мене. Прошу».

Моллі подумала, що якщо він торкнеться її, то вона зарепетує. Чого заклад був порожнім? Чого тут не було бодай іще одного покупця, бажано шерифа Пенґборна? Але оскільки він наразі мав інші клопоти, то міг би бути будь-хто інший. Вона припускала, що містер Константайн, фармацевт, був десь у крамниці, та лікарський прилавок, здавалося, був щонайменше за милю звідси. І хоч вона й знала, що він не міг бути так далеко, але це все одно було б задалеко для нього, якби старигань Меррілл вирішив її помацати. А якщо містер Константайн пішов на каву до «У Нен» із містером Кітоном з міськуправи? Що більше вона думала про таку можливість, то ймовірнішою вона їй здавалася. Коли щось траплялося настільки чудернацьке, то хіба не могло бути так, що поряд ані душі?

У Баті стався якийсь розумовий розлад.

Вона із удаваною бадьорістю сказала:

— Тримайте, містере Меррілл.

Моллі поклала плівку на прилавок, відразу шмигнувши вліво, за касовий апарат, який стояв між ними.

Ветхий шкіряний гаманець виринув зі штанів Баті Меррілла, і її тремтячі пальці неправильно вибили чек, тож довелося очистити касовий апарат і почати наново.

Він простягнув їй дві десятидоларові купюри.

Моллі подумала, що вони зіжмакані від того, що затиснуті іншими купюрами в тому маленькому гаманці, насправді, може, й не старі, хоча й здавалися такими. Утім це не спинило її заведений розум, який таки наполягав, що гроші були не лише зіжмакані, а зіжмакані й слизуваті; що слово старі тут недоречне. Для таких-от папірців не підійшло б навіть слово ветхі. То були доісторичні десятки, надруковані ще до Христового народження й зведення Стоунгенджу, ще до того, як перший малорозвинений, тупий неандерталець виповз зі своєї печери. Вони належали до часів, коли ще Бог був малям.

Моллі не хотіла їх торкатися.