Розділ «Рівно північ»

— Гадаю, — сказав містер Делеван, йдучи до дверей, — що нам варто відвідати Батю Меррілла. — Він зиркнув на годинник на нічному столику Кевіна. Було десять хвилин по восьмій, у ту мить на задвірку «Емпоріум Ґалоріум» кувалда опускалася на фальшований німецький годинник із зозулею. — Зазвичай він відчиняється о восьмій тридцять. Думаю, десь на ту пору ми туди й дістанемося. Якщо, звісно, ти не баритимешся.

Містер Делеван раптом спинився, і коротка непривітна усмішка промайнула на його вустах. Проте адресована вона була не Кевінові:

— Гадаю, Батя забув нам дещо пояснити.

Містер Делеван вийшов, зачиняючи за собою двері. Кевін хутко почав одягатися.

Розділ 14

Аптечний супермаркет Касл-Рока «Ла-Вердьєр» був чимось більшим, аніж просто аптечним супермаркетом. Іншими словами, аптечним він був лише принагідно. Це ніби хтось помітив у останню мить — скажімо, перед урочистим відкриттям, — що одним зі слів на вивісці було саме «Аптечний». Той хтось міг би подумки це зауважити і сказати комусь у керівництві компанії, що вони, відкриваючи черговий «Ла-Вердьєр», через необачність забули вкотре виправити напис на вивісці, щоб він читався простіше й точніше — «Магазин Ла-Вердьєр»… а тоді після того зауваження той хтось, відповідальний за такі речі, відклав би урочисте відкриття на день чи два, щоб вони встигли засунути рецептурний стіл завбільшки з телефонну будку в найвіддаленіший і найтемніший закуток будівлі.

Аптечний супермаркет «Ла-Вердьєр» був радше копійчаним універмагом, аніж чимось іншим. Останнім у місті справжнім універмагом — довгою затемненою кімнатою, повною зношених, поцяткованих мухами куль, що звисали на ланцюгах зі стелі й невиразно відбивалися на поверхні рипливої та часто навощеної підлоги — була «Крамниця Бена Франкліна». Та й вона віддала Богові душу в сімдесят восьмому, щоб поступитися місцем аркадному гральному автоматові «Галаксія» та відеопрокату «І-Зі», де щовівторка був «Дубль-День», а молодших за двадцять не пускали до тильної кімнати.

У «Ла-Вердьєр» усе було так само, як і в старому «Бені Франкліні», але тут крам купався в безжальному світлі флуоресцентних ламп, від якого кожна одиниця товару гарячково виблискувала, наче промовляючи: «Купи мене! Купи мене або помреш! Або дружина твоя помре! Або ваші діти! Або ваш найліпший друг! Може, й усі заразом! Чого? Звідки мені знати? Я лише тупий товар, який лежить на розкладній полиці «Ла-Вердьєр». Та хіба це не здається правдою? Ти знаєш, що так і є. Тож купи мене і купи мене ВЖЕ… ЗАРАЗ!»

Там був ряд побутових дрібниць, два ряди з товарами першої необхідності та бальзамами, ряд із відео- та аудіокасетами (як чистими, так і записаними). Був довгий стелаж із журналами, що змінювалися книжками в м’яких обкладинках, вітрина із запальничками під одним із цифрових касових апаратів та вітрина з годинниками — під другим (третій апарат містився в темному закутку, де серед довгих тіней заховався фармацевт). Іграшковий ряд був майже весь забитий цукерками на Гелловін (та іграшки не лише повернуться після Гелловіну, а й через деякий час заповнять цілих два ряди, тимчасом як наближатиметься Різдво). І наче як щось особливо вишукане, у передній частині магазину, у головній виставковій зоні, стояв ошатний стелаж «ОСІННЄ СВЯТО СВІТЛИНИ».

Експозиція складалася з кошика, повного барвистого осіннього листя, що спадало яскравим потоком на долівку (надто великим потоком, щоб повірити, що він витік із того кошика, як зазначив би уважний споглядач). Поміж листям було кілька камер «Кодак» і «Полароїд» — серед яких декілька «Сан-660» — і ще повно всілякого причандалля: футляри, альбоми, лампи-спалахи. Посеред цього дивного рогу достатку здіймався старомодний триніжок, височіючи, наче одна з машин смерті Герберта Веллса над руйновищем Лондона. На ньому висів знак, який проголошував для всіх замовників, що не полінувалися бодай глянути на нього, що цього тижня ви можете отримати «СУПЕР-ЗНИЖКИ НА ВСІ КАМЕРИ МИТТЄВОГО ДРУКУ & АКСЕСУАРИ».

О восьмій тридцять того ранку, півгодини потому, як «Ла-Вердьєр» відчинився, «усі замовники» — а то був лише Батя — вже були там. Меррілл не звернув уваги на експозицію, а пройшов прямо до єдиного відкритого прилавка, де Моллі Дарем тільки-но скінчила розкладати годинники на сукно «під оксамит».

«О, ні! Старі Баньки прийшли», — подумала вона, скривившись. Батин задум полягав у тому, щоб підкрастися до прилавка, за яким працювала Моллі (він завжди вибирав саме її, навіть коли треба було вистояти чергу; Моллі гадала, що йому так навіть більше подобалося), і купити пачку тютюну «Принц Альберт». Звичайному чолов’язі вистачило б на це, певно, секунд тридцять, та якщо їй вдавалося спекатися Баньок за три хвилини, то здавалося, що справи її йдуть добре. Він тримав свої гроші в грубуватому шкіряному гаманці на ланцюжку, витягав його з кишені — даруючи солодкі відчуття своїм йончикам, як здавалося Моллі, — а тоді відкривав його. Гаманець щоразу видавав скриии-иип! І, чесне слово, ви сподівалися побачити, як звідти, тріпаючи крильцями, вилетить міль, як у тих мультиках про скнар. Згори в гаманці була купа паперових грошей, купюр, що виглядали так, наче їх ліпше не торкатися, ніби вони вкриті якимись хвороботворними бактеріями, а знизу побрязкувало срібло. Батя виловлював звідти доларову купюру, а тоді притискав решту паперових грошей до одного боку отим своїм грубезним нігтем, щоб дістати дріб’язок знизу — він ніколи не дав вам і пари баксів, ха-ха, тоді б усе надто швидко завершилося. Увесь той час його очі були зосереджені на гаманцеві, шмигаючи туди на хвильку й даючи пальцям визбирати потрібні монети, поки його баньки ковзали цицьками Моллі, її животом, стегнами, а тоді знову верталися до цицьок. Ніколи його погляд не здіймався до обличчя Моллі, не доходив навіть до її рота, хоча це теж була частина дівчини, до якої більшість чоловіків, здавалося, не були байдужими. Батя Меррілл був зацікавлений суто в долішній частині жіночої анатомії. Коли він, нарешті, завершував — і хай як швидко це було, для Моллі це завжди здавалося втричі довшим — і під три чорти забирався з крамниці, їй завжди кортіло піти й помитися під душем.

Тож вона пересилила себе, напнула коронну лише-восьма-тридцать-у-мене-ще-сім-з-половиною-годин-попереду посмішку і стояла біля прилавка, поки Батя наближався. Моллі подумала: «Він лише витріщається на тебе, хлопці роблять це з тих пір, як ти набубнявіла». І це, звісно, правда, але з Батею було інакше. Бо він не був такий, як більшість хлопців, що ковзали оченятами її стрункими та навдивовижу привабливими формами от уже десять років. Частково тому, що він був старий, але не тільки це. Річ у тім, що деякі хлопці дивляться на тебе, а деякі — лише деякі — немовби начиняють тебе своїми очиськами, і Меррілл був одним із таких. Його погляд неначе мав вагу. Коли він нишпорив у своєму гаманці, Моллі справді відчувала, як його очі совгали туди-сюди її передком, торували собі дорогу до її горішніх горбиків, а тоді безсило зісковзували вниз, до її западини, змушуючи дівчину жалкувати, що вона не вдягла того дня чернечої ряси, а чи, може, лицарського обладунку.

Та її мати любила примовляти: «Чого не побореш, із тим живеш, люба Моллі». Тож, поки хтось не винайде метод зважування поглядів, щоб такі паскудні чоловіки, як молоді, так і старі, опинилися поза законом, або, що ймовірніше, поки Батя Меррілл не зробить усім у Касл-Року послугу й не вріже дуба, і те його більмо, пастка для роззяв-туристів, закриється, їй доведеться змиритися з тим, що є.

Але сьогодні її очікував приємний сюрприз — чи так принаймні здавалося. Завше пожадливий позір Баті був навіть не змовницький, як зазвичай. Він видавався цілком порожнім. Річ навіть не в тім, що Меррілл дивився крізь неї чи його погляд ковзнув по ній і відскочив. Моллі здавалося, що він настільки поринув у свої думки, що його завжди проникливий погляд навіть не дістався до неї, а промандрувавши півдороги, завмер — як у людини, що силкується встежити неозброєним оком зірку у віддаленому кутку галактики.

— Чи можу я вам допомогти, містере Меррілл? — запитала вона, і ноги її вже так і свербіли рвучко розвернутися й піти туди, де лежав тютюн для продажу. Це Батине прохання Моллі намагалася виконати чимскоріш, бо ж коли вона розверталася й ішла, то відчувала, як його очі ласо повзуть по її дупці, швидко зісковзуючи на ноги, а тоді знову повертаються до сідниці з прихованим бажанням її обмацати, а може, якщо вдасться, то й ущипнути.

— Так, — відказав Батя спокійно й збайдужіло, наче розмовляючи з автоматичною машиною. Та Моллі це влаштовувало. — Я б хотів… — а тоді пролунало слово, яке вона чи то не розібрала, чи то воно прозвучало як якась нісенітниця. Якщо це була таки якась дурня, то в її серці спалахнула надія, що, може, якісь частини тої складної мережі з гребель і порогів, яку старий бевзь звів проти бурхливого моря старості, нарешті почали піддаватися.

Це слово прозвучало так, наче він сказав «тютюпівка», чого точно не було серед її товарів… хіба що то були якісь ліки, зазначені в рецепті абощо.

— Перепрошую, містере Меррілл?

— Плівка, — промовив він так чітко й виразно, що Моллі аж засмутилася. Так, він просив саме плівку, а її вуха неправильно розчули. Може, то її греблі й пороги стали потроху втрачати свої властивості.