Розділ «Рівно північ»

Меґ обдарувала матір своєю переможною посмішкою:

— Можеш принести мені трохи?

— У жодному разі, — люб’язно відповіла місіс Делеван. — Піди й сама візьми. І що ти таке жахливе дивишся?

— «Дитяча гра», — пояснила Меґ. — Тут про ляльку Чакі, що оживає. Чудово.

Місіс Делеван зморщила ніс.

— Ляльки не оживають, Меґ, — озвався батько. Він промовив це якось байдуже, ніби знаючи наперед, що то марна справа переконувати дочку.

— А Чакі ожив, — сказала Меґ. — У фільмах будь-що може трапитися. — Вона скористалася дистанційкою, фільм на екрані завмер, та пішла по морозиво.

— Чого їй так кортить дивитися цю гидоту? — майже жалібно запитав містер Делеван у своєї дружини.

— Гадки не маю, любий.

Однією рукою Кевін підняв камеру, другою взявши декілька проявлених фото — загалом вони зробили їх майже дюжину.

— Щось я не певен, що хочу відшкодування, — промовив він.

Його батько вирячився на нього:

— Що? Господи Ісусе.

— Ну, — почав виправдовуватися Кевін, — я лише кажу, що, може, варто про це подумати. Тобто це ж не звичайний дефект, правда? Якби знімки виходили перетримані… або недопроявлені… або просто чорні… це одна річ. Але як може бути щось подібне? Те саме зображення раз по раз? Ось погляньте! І тут вулиця зображена, а ми ж їх усі в будинку робили!

— Просто якийсь розіграш! — відповів йому батько. — Мусить бути. Треба негайно обміняти цю кляту штукенцію та забути про неї.

— Не думаю, що це розіграш, — сказав Кевін. — По-перше, якось це занадто хитромудро для розіграшу. Як налаштувати камеру робити той самий знімок знов і знов? Плюс психологія якась неправильна.

— Психологія, кажеш, — мовив містер Делеван, пустивши очі під лоба та поглянувши на дружину.

— Так, психологія! — твердо відповів Кевін. — Коли хтось підлаштовує сигарету, щоб та вибухнула, чи дає тобі перцеву гумку, то швендяє десь поблизу, щоб побачити все на власні очі, хіба ні? Тому, якщо це не якісь ваші з мамою жарти…

— З твого батька кепський жартівник, любий, — промовила місіс Делеван, м’яко констатуючи очевидне.

Містер Делеван дивився на Кевіна, міцно стиснувши губи. Це був той погляд, що завжди з’являвся на його обличчі, коли він спостерігав, як син поволі рухається до тієї частини бейсбольного поля, де завжди почувається як удома: ліве поле. Дальнє ліве поле. Була в Кевіна якась неусвідомлена, інтуїтивна риса, що завжди спантеличувала та бентежила його. Він не знав, звідки вона йому дісталася, та був певен, що то не від його сім’ї.