Розділ «Рівно північ»

Сем увійшов до неї. Увімкнулося світло. Дивитися не було на що: то була звичайна телефонна будка з номерами й графіті, вишкрябаними на сталевих стінках. Телефонної книги в ній не було, і Сем пригадав Дейвові слова: «У ті дні ще можна було знайти в будці телефонну книгу, якщо пощастить».

Тоді Сем глянув на підлогу і побачив те, що шукав. То була обгортка. Він підібрав її, розрівняв і в тьмяному світлі лампи над головою прочитав написане на ній: червона лакриця «Булз-Ай».

Десь позаду Наомі нетерпляче натискала на сигнальну кнопку «датсана». Сем вийшов із будки з обгорткою в руках і побіг крізь дощ до крамниці.

Продавець у «Піґлі-Віґлі» здавався молодим парубком, якого кріогенно заморозили в 1969-му і розморозили лише цього тижня. Його червоні й трохи затуманені очі виказували досвідченого курця травички. Він мав довге і перев’язане старозавітним шкіряним ремінцем волосся. На мізинці однієї руки красувався срібний перстень, на якому був вибитий символ миру. З-під уніформи «Піґлі-Віґлі» виднілася пожмакана сорочка з екстравагантним квітчастим візерунком. До її комірця було приколото значок із написом

МОЯ ПИКА ЛИНЯЄ ЗВІДСИ ЗА 5 ХВИЛИН, ТОЖ НЕ БАРІТЬСЯ!

Сем сумнівався, що адміністратор крамниці схвалив би такі заяви… але вечір був дощовий і адміністратора ніде не було видно. Сем був єдиним покупцем, і, поки він підходив до полиць із солодощами й набирав червоної лакриці «Булз-Ай», продавець стежив за ним задурманеним і байдужим оком. Сем забрав усе, що знайшов, — десь двадцять пакунків.

— Ти не замало взяв, чуваче? — спитав продавець, коли Сем підійшов до прилавка й поклав на нього свою здобич. — Здається, у нас у комірчині ще стоїть ящик чи й два цього добра. Я знаю, як воно, коли пробиває чимось похрумкати.

— Має вистачити. Пробийте все, будь ласка. Я трішки поспішаю.

— Ага, такий наш гадський поспішальний світ, — сказав продавець. Його пальці стукали клавішами каси із замріяною повільністю систематично зачумленого.

На прилавку, поруч із розставленими бейсбольними картками, лежала гумова стрічка. Сем підібрав її.

— Можна мені взяти це?

— Бери на здоров’я, чуваче, — вважай це подарунком від мене, Принца «Піґлі-Віґлі», тобі, Володареві Лакриці, з нагоди дощу в понеділок увечері.

Коли Сем надягнув гумове кільце на руку (воно висіло на ній вільним браслетом), на будівлю налетів такий порив вітру, що аж вікна задвигтіли. На стелі заблимало світло.

— Ого, чуваче, — сказав Принц «Піґлі-Віґлі», задерши голову. — Такого в прогнозі не передавали. «Місцями зливи», казали. — Він подивився на касу. — П’ятнадцять сорок один.

Сем простягнув йому двадцятку з легкою й гіркуватою усмішкою.

— Коли я був малим, вони коштували бозна на скільки дешевше.

— Гаспидська інфляція, чуваче, — погодився продавець. Він повільно занурювався знову в ту м’яку озонову хмаринку, у якій перебував, коли Сем заходив до крамниці. — Ти, мабуть, справді любиш це добро, друже. А от я наминаю старі хороші батончики «Марс».

— Люблю? — Сем засміявся і поклав решту до кишені. — Я його ненавиджу. Це не для мене. — Він знову засміявся. — Можна сказати, що це подарунок.

Тоді продавець раптом побачив щось у Семових очах і поспіхом відступив від нього подалі, ледь не перекинувши стенд із тютюном «Скоул Бендитс».

Сем пильно подивився в обличчя продавця й вирішив не просити торбинку. Він зібрав пакунки, порозпихав їх по кишенях пальта, яке вдягнув тисячу років тому, і вийшов із крамниці. Целофан діловито шарудів у кишенях із кожним Семовим кроком.