Розділ «Рівно північ»

— Ну нехай. Вертаючись назад, значить, я прочитав ще два… а потім оте. Моє оповідання.

Він перевів погляд на хмару, що повітряно-пухкою масою переливалася золотом на небі, а потім знову глянув на Морта. Його обличчя, як завше, нічого не виражало, але Морт раптово зрозумів, що дуже помилився, коли вирішив, буцімто цей чоловік має в собі бодай маленьку крихту спокою чи безтурботності. Те, що він помилково сприйняв за ці риси, насправді було залізною мантією самоконтролю, яку Шутер на себе накинув, щоб не придушити Мортона Рейні на місці голими руками. Обличчя було незворушним, проте очі сяяли від найглибшої та найнесамовитішої люті, яку Морт будь-коли бачив у житті. І він зрозумів, що вчинив по-дурному, подавшись нагору стежкою від озера, бо цілком могло так статися, що йшов він назустріч смерті від рук цього типа. Перед ним стояла людина, досить божевільна й розлючена, щоб скоїти вбивство.

— Мене дивує, що ніхто раніше не вивів вас на чисту воду з тою оповідкою. Вона нітрохи не подібна до інших, зовсім, — Шутерів голос досі звучав рівно, але Морт розпізнав у ньому нотки людини, що з усіх сил бореться із собою, аби не накинутися на нього з кулаками, а може, навіть ухопити за горло й душити, душити; нотки людини, яка розуміє, що єдиний стимул, потрібний їй, щоб перетнути межу між говорінням і вбиванням, — чути, як її власний голос підіймається по спіралі до регістрів прихованого гніву; голос людини, що знає, як це фатально легко — перетворитися на юрбу лінчувальників.

Зненацька Мортові здалося, що він опинився в темній кімнаті, де кругом розтяжки, тонкі, завтовшки з волосину, не більше, і всі вони ведуть до вибухівки, що має велику руйнівну силу. Важко було повірити, що лише кілька хвилин тому він відчував, ніби повністю володіє ситуацією. Усі проблеми — Емі, неспроможність писати — тепер видавалися дрібними фігурками на тлі неважливого ландшафту. У певному розумінні вони взагалі перестали бути проблемами. Тепер у нього був лише один клопіт — зостатися живим, рівно настільки, щоб встигнути потрапити додому, не кажучи вже про те, щоб дожити до заходу сонця.

Морт розтулив рота. Але одразу ж і закрив. Тієї миті він не наважувався сказати нічого. У кімнаті було повно розтяжок.

— Мене це дуже дивує, — повторив Шутер тим важким рівним тоном, що тепер за звучанням нагадував відразливу пародію на спокій.

І Морт мимоволі відповів.

— Моя дружина. Їй воно не сподобалось. Вона сказала, що воно не схоже на все, що я писав до того.

— Як ви його роздобули? — розтягуючи слова, спитав Шутер. Його очі осатаніло спалахнули. — От що мене насправді цікавить. Як, у біса, такий грошовитий писака, як ви, потрапив у мою маленьку сраку світу в штаті Міссісіпі й украв мою писанину? Ще я хотів би знати, навіщо, хоча, може, ви й решту теж поцупили. Та наразі мене задовольнить і «як».

Від усієї потворної несправедливості такої думки до Морта із силою невтамованої спраги повернувся весь його гнів. І на мить він геть забув, що на Лейк-драйв, крім нього й цього пришелепи з Міссісіпі, нема ні душі.

— Облиште, — відрізав він.

— Облишити? — Шутер подивився на Морта з якимось незграбним зачудуванням. — Облишити? Що ви, в біса, маєте на увазі? Як це — облишити?

— Ви сказали, що написали своє оповідання у вісімдесят другому, — нагадав Морт. — А я своє написав наприкінці сімдесят дев’ятого. Точної дати не пам’ятаю, але знаю, що вперше його надрукували в червні вісімдесятого. У журналі. Я випередив вас на два роки, пане Шутер чи як там вас насправді. Якщо хтось тут і має право скавчати про плагіат, то це я.

Як так сталося, що чоловік зрушив з місця, Морт не помітив. Щойно вони стояли біля Шутерової машини й дивилися один на одного, і от руки Шутера вже вдавлюють його передпліччя у дверцята водія, а обличчя Шутера притискається лобом до його лоба. Між цією раптовою зміною положень Морт відчув лише неясні поштовхи — його спершу схопили, а потім вихором пронесли до дверцят.

— Брешеш, — просичав Шутер. Його віддих війнув корицею.

— Чорта лисого! — гаркнув Морт і рвонувся вперед, щоб визволитися з-під натиску ваги тіла Шутера.

Той був сильний, майже напевно сильніший од Морта Рейні, але Морт був молодший, важчий і мав змогу відштовхнутися від старого універсала. Йому вдалося розірвати хватку Шутера і відіпхнути його на два-три кроки назад.

«Зараз він на мене накинеться, — подумав Морт. Не бився він ні з ким ще з часів шкільного подвір’я й тамтешньої штурханини з обміном стусанами. Але, на власний превеликий подив, зрозумів, що його розум ясний і спокійний. — Ми влаштуємо кулачну розправу через тупе сране оповідання. Ну гаразд. Усе одно в мене на сьогодні інших планів не було».

Але не склалося. Шутер підняв руки, подивився на них, побачив, що вони стислися в кулаки… і примусив себе їх розтиснути.

Морт бачив, яких зусиль цьому чоловікові коштувало знову вбратися в мантію самовладання, і відчув щось подібне до благоговійного страху. Відкритою долонею Шутер витер собі губи, дуже неспішно й дуже ретельно.