Розділ «Рівно північ»

— Доведи, — сказав він.

— Гаразд. Ходімо до мене додому. Я покажу, що написано на звороті титулки тієї книжки.

— Ні, — мовив Шутер. — Начхати мені на ту книжку, з високої гори начхати. Покажи оповідання. Покажи той журнал, у якому воно є, щоб я сам міг прочитати.

— Того журналу в мене тут немає.

Він збирався ще щось сказати, але Шутер підняв обличчя до неба й коротко реготнув.

Той сміх більше нагадував тріск, з яким сокира розрубає хмиз для багаття.

— Немає, — повторив він. В очах у нього досі танцювали язики лютого полум’я, проте здавалося, що він знову опанував себе. — Звісно, немає, авжеж.

— Послухайте мене, — сказав Морт. — Раніше ми з жінкою в цьому будинку просто відпочивали влітку. У мене тут є примірники книжок і деякі закордонні видання, але мене публікували й у багатьох журналах — там були статті, есеї та оповідання. Ті журнали лежать у нашому будинку, де ми цілий рік, окрім літа, жили. У тому, що в Деррі.

— Тоді чому ви не там? — спитав Шутер. У його очах Морт прочитав недовіру і водночас задоволення — очевидно, Шутер сподівався, що він спробує якось викрутитися з цієї ситуації, тож, на Шутерову думку, саме це Морт зараз і робив. Тобто намагався зробити.

— Я тут тому, що… — раптом він затнувся. — А звідки ви знали, що я тут?

— Прочитав на звороті книжки, яку купив, — відказав Шутер, і Морт від розчарування та раптового розуміння хотів ляснути себе долонею по лобі. Ну звісно — на звороті обох видань (і на палітурці, і пейпербеку) збірки «Монету вкидає кожний» була його фотографія. Її зробила Еммі, знімок удався досконало. Морт був на першому плані; будинок — на середньому; позаду виднілося Ташморське озеро. Підпис був простий: «Мортон Рейні біля свого будинку в західному Мейні». Тож Шутер подався на захід штату Мейн, і навряд чи йому довелося об’їздити багато містечкових шинків та/або аптечних магазинів, перш ніж він знайшов людину, яка сказала: «Морт Рейні? Так, чорт забирай! У нього хата на Ташморі. Це ж мій друзяка!»

Ну, принаймні на одне запитання він знав, як відповісти.

— Я тут, бо ми з дружиною розлучилися, — пояснив Морт. — Нещодавно документи підписали. Вона лишилася в Деррі. Будь-якого іншого року тутешній будинок стояв би порожній.

— А-ха, — сказав Шутер. І тон його голосу знову довів Морта до сказу. «Ти брешеш, — промовляв його тон, — але в цьому разі це не дуже важливо. Бо я знав, що ти брехатимеш. Урешті, ти ж тільки це й робиш, правда?» — Ну, я б однаково вас знайшов, в одному будинку чи в іншому. — Він пришпилив Морта до місця твердим, мов скеля, непорушним поглядом. — Я б вас знайшов, навіть якби ви переїхали в Бразилію.

— Не сумніваюся, — відповів Морт. — Хай там як, ви помиляєтеся. Чи шахраюєте. Я зроблю вам ласку і вважатиму, що це просто помилка, бо ви здаєтеся досить щирим…

О Господи, він справді таким здавався.

— …але я надрукував те оповідання за два роки до того, як ви, за вашими словами, його написали.

І знову Морт помітив спалах божевілля в очах Шутера — який одразу ж зник. Не згас, а вгамувався від шпичаків на ошийнику. Так вгамовують лихого норовливого собаку.

— Кажете, журнал в іншому вашому будинку?

— Так.