Розділ «Рівно північ»

Він вимкнув комп’ютер і рівно за мить після того, як клацнув вимикачем, зрозумів, що забув зберегти документ. Але нічого страшного. Можливо, це навіть зробив якийсь внутрішній критик у його підсвідомості, таким чином повідомивши йому, що документ не вартий того, щоб його зберігали.

Очевидно, пані Ґевін закінчила прибирати нагорі; дзижчання «Електролюкса» нарешті стихло. Вона приходила щовівторка, і два вівторки тому, коли Морт сказав їй, що вони з Емі розбіглися, звістка так її приголомшила, що вона навіть замовкла, хоч їй це було невластиво. Морт підозрював, що Емі подобалася їй значно більше, ніж він. Та все ж таки пані Ґевін досі приходила, і це, на думку Морта, вже була маленька перемога.

Він вийшов із вітальні якраз тоді, коли пані Ґевін спускалася сходами на перший поверх. Вона тримала порохотяг за шланг і волокла маленький циліндричний апарат за собою. Мов механічний собачка, він стрибав по сходинках. «Якби я спробував волочити порохотяг сходами, він би врізався мені в гомілку й підстрибом покотився аж до самого низу, — подумав Морт. — І як їй це вдається?»

— Здрастуйте, пані Джі[188], — привітався він і пішов через вітальню до дверей кухні взяти бляшанку коли. Після хрінописання йому завжди пересихало в горлі.

— Добридень, пане Рейні, — хоч як він переконував її називати його просто Мортом, вона не здавалася. Навіть Мортоном не хотіла кликати. Пані Ґевін була принциповою жінкою, але принципи ніколи не заважали їй звати його дружину просто Емі.

«Треба, мабуть, їй розказати, як я застукав Емі в ліжку з іншим чоловіком в одному з вишуканих мотелів у Деррі, — подумав Морт, проштовхуючись у двостулкові двері. — Може, знову називатиме її «пані Рейні». Принаймні».

То була бридка й ница думка, одна з тих, які, напевно, заважали йому нормально писати, але він нічого не міг із собою вдіяти. Імовірно, це теж минеться… як і ті сни. Але чомусь це нагадало йому про наклейку, яку він одного разу бачив на бампері дуже старого «фольксвагена-жука». «ЗАКРЕП — НЕ ПРОЙДЕ» — ось що на ній було написано.

Стулка дверей кухні відчинилася, і пані Ґевін гукнула:

— Пане Рейні, я знайшла в смітнику вашу писанину. Подумала, що вона вам іще потрібна, то поклала на стіл.

— Добре, — автоматично відповів він, не розуміючи, про що вона говорить. У нього не було звички викидати рукописи чи фрагменти в смітник на кухні. Коли в нього виходила якась лажа (а останнім часом тільки вона в нього й виходила), то вона вирушала або навпростець у рай для файлових даних, або в кошик для паперового сміття, що стояв праворуч від робочої станції.

Про чоловіка зі зморшкуватим обличчям і в круглому чорному капелюсі квакера він навіть не згадав.

Морт відчинив дверцята холодильника, посунув два маленькі судочки з якимись невимовно гидкими рештками, знайшов пляшку пепсі й, зачиняючи дверцята порухом стегна, відкрив напій. А йдучи до смітника, щоб викинути кришечку, побачив рукопис. На горішньому аркуші були якісь плями, наче від апельсинового соку, але все інше було в порядку — рукопис лежав на столі біля кавоварки «Сайлекс». І тоді він згадав. Джон Шутер, так. Фундатор міссісіпської філії «Схибнутих».

Морт надпив трохи пепсі й узяв рукопис зі столу. Перемістив титульний аркуш під низ і на початку першої сторінки прочитав таке.

Джон Шутер

До запитання

Деллакурт, штат Міссісіпі

30 сторінок

Приблизно 7500 слів

Перший продаж прав на публікацію частинами у Північній Америці

ТАЄМНЕ ВІКНО, ТАЄМНИЙ САД