Розділ «Рівно північ»

— Що стосується мене, то наступного разу, коли мені знадобиться потрапити в Бостон, думаю, я скористаюся потягом.

Лорел підштовхнула ногою Браянів годинник і запитала:

— Ви певні, що він вам не потрібен? Він ніби дорогий.

Браян усміхнувся, похитав головою і поцілував її в лоб. Запах її волосся був дивовижно ніжним. Браян почувався краще, ніж просто добре; він почувався відродженим, кожен дюйм його був новим, і свіжим, і нетаврованим цим світом. Фактично, в нього було таке відчуття, що якщо він розведе руки, то полетить без допомоги двигунів.

— Зовсім не потрібен, — відповів він. — Я знаю, що зараз за час.

— О? І який же це час?

— Зараз половина після…[185]

Алберт поплескав його по спині.

Вони гуртом полишили посадковий зал, прокладаючи собі звивистий шлях крізь дражливі скупчення затриманих пасажирів. Чимало здивовано дивилися їм услід, і не тільки тому, що дехто з них, очевидно, нещодавно пережив носову кровотечу, чи тому, що вони, сміючись, проходили повз так багацько розсерджених, обтяжених проблемами людей.

Люди дивилися тому, що ці шестеро здавалися якимись яскравішими за будь-кого іншого з юрмища в цьому залі.

Більш актуальними.

Більш наявними.

«Тільки летючі зірки», — подумав Браян і раптом згадав, що там, у літаку, залишився ще один пасажир — той чоловік з чорною бородою.

«Це те похмілля, якого той парубок ніколи не забуде», — подумав Браян, посміхаючись.

Він потягнув Лорел бігом. Вона засміялася й обійняла його.

Усі шестеро бігли разом через центральну залу до ескалаторів і далі надвір, у весь той відкритий світ.

Таємне вікно, таємний сад

Присвячую Чакові Верріллу

Вступне слово до «Таємного вікна, таємного саду»

Я один із тих, хто вважає, що життя — це низка циклів: коліщатка всередині коліщаток, деякі чіпляються одне за одне, деякі крутяться окремо, але всі вони виконують певну повторювану скінченну функцію. Мені подобається цей абстрактний образ: життя — це продуктивна машина, подібна до заводської. Можливо, тому, що справжнє життя, якщо пильно придивитися до нього зблизька, видається такою хаотичною і дивною мішаниною всього. Добре, коли в тебе є можливість вряди-годи відсторонюватися й казати: «А проте це все складається у візерунок! Я точно не знаю, що він означає, але Богом присягаю, я його бачу!»