Розділ «Рівно північ»

Та ще більш запізніло він збагнув, що перед ним, імовірно, стоїть один зі Схибнутих. Звісно, давно час; попри те що останні три його книжки стали бестселерами, це вперше до нього навідався представник цього уславленого племені. Відчувши страх, до якого домішувався жаль, він усі свої думки зосередив на одному: як швидше й із мінімальними незручностями спекатися цього типа.

— Я не читаю рукописів… — почав Рейні.

— Цей ви вже читали, — безбарвним тоном промовив чоловік із обличчям трудяги-землероба. — Ви його вкрали.

Говорив він так, наче констатував простий факт, ніби відзначав, що сонце вже встало й попереду погожий осінній день.

Таке враження, що всі Мортові думки того дня були запізнілими; тепер до нього вперше дійшло, який він тут насправді самотній. До будинку в Ташмор-Ґлені він переїхав на початку жовтня, після двох місяців страждань у Нью-Йорку. Лише минулого тижня процес розлучення нарешті завершився.

Будинок був великий, але літній, бо в містечко Ташмор-Ґлен люди приїздили на літній відпочинок. На цій дорозі, що пролягала вздовж лінії північної бухти Ташморського озера, стояло щось із двадцять котеджів, і в липні та серпні в більшості з них чи навіть в усіх жили люди… але зараз був не липень і не серпень, а кінець жовтня. Звук пострілу, найімовірніше, покотиться в далечінь, ніким не помічений. Та навіть якщо його почують, то подумають, що це просто хтось собі пострілює куріпок чи фазанів — бо саме сезон.

— Я можу вас запевнити…

— Ви можете, я знаю, — з тією самою янгольською терплячістю в голосі промовив чоловік у чорному капелюсі. — Я це точно знаю.

Мортові було видно машину, якою чоловік сюди приїхав. Старий універсал, такий пошарпаний, наче проїхав надто багато миль і рівне дорожнє покриття було для нього неабиякою рідкістю. Він бачив, що номери на ньому — не зі штату Мейн, але до якого штату вони належать, розібрати не міг; йому вже давненько треба було навідатися до офтальмолога й поміняти собі окуляри, він навіть планував цю невеличку вилазку на початку минулого літа, та потім одного дня у квітні йому зателефонував Генрі Янг і поцікавився, хто той хлопець, із яким він бачив Емі в торговельному центрі, — може, родич якийсь? — і пішла лавина підозр (кульмінацією яких стало напрочуд швидке й тихе розлучення за взаємною згодою), ураган лайна, що впродовж останніх кількох місяців поглинав увесь його час та сили. Добре, якщо він тоді згадував, що треба поміняти спіднє, не кажучи вже про щось більш езотеричне — таке, наприклад, як відвідини офтальмолога.

— Якщо ви хочете з кимось обговорити скарги, які у вас виникли… — невпевнено почав Морт, зневажаючи себе за помпезне, шаблонне звучання власного голосу, але не знаючи, як інакше можна відповісти, — можете поговорити з моїм а…

— Це між вами і мною, — терпляче мовив чоловік на ґанку. Мортів кіт, Бублик, скрутився на низенькому контейнері, вмонтованому в стіну будинку (сміття потрібно було зберігати в закритому вигляді, щоб уночі не набігли єноти й не порозтягали все до бісової матері). Він зістрибнув на землю і, звиваючись у незнайомця під ногами, почимчикував у будинок. Погляд ясно-блакитних очей новоприбулого не відривався від обличчя Рейні. — Пане Рейні, нам зайвих людей не треба. Хай це буде суто між вами та мною.

— Я не люблю, коли мене звинувачують у плагіаті, а саме це, здається, ви зараз робите, — сказав Морт. Водночас мозок сигналізував йому, що з представниками племені Схибнутих варто бути дуже обережним. Догоджати їм? Так. Але зброї цей чоловік наче не мав, а Морт був важчим од нього як мінімум на п’ятдесят фунтів[187]. «А ще я на п’ять чи десять років за нього молодший», — подумав Морт. Він десь читав, що справді Схибнутий може володіти аномальною силою, але хай йому грець, якщо він просто стовбичитиме на місці й дозволить цьому чоловікові, якого ніколи в житті доти не бачив, отак просто патякати про те, що він, Мортон Рейні, вкрав у нього оповідання. За таке й по обличчю надавати можна.

— Я на вас не ображаюся за те, що вам це не подобається, — сказав чоловік у чорному капелюху. Так само терпляче й спокійно, як і раніше. Він говорить, подумав Морт, як психотерапевт, якому доводиться працювати з малими дітьми, трохи розумово відсталими. — Але ви це зробили. Вкрали мою оповідку.

— Будь ласка, йдіть, — попросив Морт. Рештки сну остаточно розвіялись, і він уже не почувався таким збентеженим, поставленим у невиграшне становище. — Мені нема чого вам сказати.

— Так, я піду. Ми ще поговоримо пізніше, — чоловік простягнув рукопис, і Морт із подивом для себе відзначив, що рука тягнеться до нього сама. Пальці він відсмикнув за якусь мить до того, як непроханий і небажаний гість тицьнув йому рукопис, ніби судовий пристав, який нарешті вручає повістку чоловікові, що багато місяців поспіль успішно від неї тікав.

— Я цього не візьму, — сказав Морт, а сам подумав про те, яка насправді послужлива тварина ця людина: коли хтось тобі щось простягає, першим інстинктивним бажанням буде взяти цю річ. І байдуже, що це — чек на тисячу доларів чи шашка динаміту з підпаленим шнуром, — інстинкт диктує тобі взяти.

— Пане Рейні, не грайтеся зі мною, це вам на користь не піде, — м’яко промовив гість. — Це питання потрібно вирішити.

— Стосовно мене, то все вже вирішено, — і на тому Морт пристукнув двері перед тим зморшкуватим, виснаженим, та чомусь не підвладним часу обличчям.

На секунду-дві його охопив страх — коли до свідомості крізь запону туману дезорієнтації та сну дійшло, що саме казав той чоловік. Та потім усе накрила собою хвиля гніву. Морт розлютився, що його потурбували під час денного сну, а ще сильніша злість узяла його через те, що це зробив один зі Схибнутих.

Та щойно двері зачинилися, страх повернувся. Міцно стиснувши губи, Морт чекав, коли чоловік загупає кулаками з протилежного боку дверей. Однак, коли цього не сталося, він зрозумів, що той просто стоїть собі там, непорушний, мов камінь, і так само терпеливий, та чекає, коли господар знову відчинить двері… а рано чи пізно йому, зрештою, доведеться це зробити.