Розділ «Рівно північ»

Це було очевидно, як ніс у нього на обличчі… чи круглий чорний капелюх на маківці у Джона Шутера.

А проте він відчував сором, провину, занепокоєння… був розгублений, але для цього відчуття, напевно, не існувало слів, щоб його описати. А чому? Ну… тому що…

І тут Морт підняв ксерокопію рукопису «Сина катеринщика», а під нею лежала пачка сигарет «L&M». Чи не перестали випускати «L&M»? Він не знав. Пачка була стара, пожмакана, але явно не порожня. Морт видобув її з шухляди й роздивився. На думку спало, що цю пачку він міг купити 1985-го, згідно з даними неофіційної науки про стратифікацію, яку можна було назвати, за відсутності кращого терміна, «шухлядологією».

Він зазирнув усередину пачки. І побачив три вишикувані в ряд кругленькі цвяшки в домовину.

«Прибульці з іншого часу, — подумав Морт. Уклав сигарету до рота й пішов на кухню взяти з коробки біля плити сірника. — Прибульці з іншого часу, що мандрують верхи на хребтах років, терпеливі циліндричні мандрівці, зі своїм завданням — зачаїтися, чекати, наполегливо триматися до того, як нарешті настане слушна мить, щоб я знову вирушив у путь дорогою до раку легенів. І, здається, їхня година настала».

— На смак вони, мабуть, як лайно, — уголос промовив він, звертаючись до порожнього будинку (пані Ґевін уже давно пішла додому), і підпалив кінчик сигарети. Проте смак нітрохи лайно не нагадував. Смак був на диво добрим. Морт побрів назад до кабінету, видихаючи дим і відчуваючи приємну легкість у голові. «Ох, жахлива живучість поганої звички», — подумав він. Як там казав Гемінґвей? Не цього серпня, не цього вересня — цього року ти робитимеш те, що тобі подобається. Але, зрештою, час настає. Завжди настає. Рано чи пізно ти знову запхаєш щось до свого поганого дурного рота. Випивку, цигарку, а може, дуло пістолета. Не цього серпня, не цього вересня…

…та на жаль, був жовтень.

Ще на початку своїх геологорозвідувальних робіт він знайшов стару напівповну пластмасову банку арахісу «Плентерз». Навряд чи горіхи досі були їстівними, але кришку банки можна було використати як попільничку. Морт сів за стіл, подивився на озеро (як і пані Джі, човни на ту мить уже зникли). Він насолоджувався давньою гидкою звичкою, і його потроху відпускало — він уже міг дещо холоднокровніше думати про Джона Шутера та його оповідання.

Звісно, той чоловік — один зі Схибнутих; тепер цей факт був залізобетонним і жодних інших доказів не потребував. А щодо почуттів, які його охопили, коли він дізнався, що подібність справді є…

Що ж, оповідка — це річ, справжня річ. Принаймні її можна такою вважати, особливо якщо хтось уже тобі за неї заплатив. Але з іншого, важливішого боку, це зовсім не річ. Це не ваза, не крісло і не автомобіль. Це чорнило на папері, але водночас не те чорнило і не той папір. Вряди-годи люди запитували в нього, де він бере свої ідеї, і він глузливо посміхався у відповідь, та це запитання завжди пробуджувало в ньому якийсь невиразний сором, туманне відчуття мулькості й незручності. Здавалося, вони думали, що десь є Центральне звалище ідей (так само, як десь повинно було існувати кладовище для слонів і легендарне загублене місто із золота), а в нього, певно, є таємна карта, за допомогою якої він туди пробирається й вертається назад. Але Морт знав, що це не так. Він пам’ятав, де був, коли до нього навідалася та чи та ідея, і точно знав, що ідея часто виявляється результатом побаченого чи відчутого дивного зв’язку між предметами або людьми, які на перший погляд не мали нічого спільного. Однак це все, що він міг із цього приводу сказати. Про те, чому Морт бачив ці зв’язки чи хотів потім написати на їх підставі якийсь літературний твір… він зовсім не знав.

Якби Джон Шутер постукав до нього у двері й сказав: «Ви вкрали мою машину» замість «Ви вкрали мою оповідку», — то Морт міг би вмить рішуче це спростувати. Він міг це зробити, навіть якби обидві машини були одного року випуску, від того самого виробника, однієї моделі й кольору. Він би показав чоловікові в круглому чорному капелюсі документи на автомобіль, запропонував би порівняти номер на рожевому талоні з номером на дверцятах і послав би під три чорти.

Але на ідею, з якої народжується оповідання чи роман, ніхто квитанцій не видає. Відстежити її походження неможливо. Та й із чого б?

Ніхто не видає тобі чеків, коли отримуєш щось задурно. У того, хто схоче купити цю річ у тебе, ти гроші візьмеш — о так, якнайбільше, якщо зможеш, щоб компенсувати собі все те, що тобі недоплатили — журнали, газети, видавці, кінокомпанії. Але сам предмет тобі до рук потрапив безплатно, не обтяжений боргами. У тому-то й річ, вирішив Морт. Ось чому він почувається винним, хоч і добре знає, що жодного плагіату не було — оповідання селянина Джона Шутера він не списав. Винуватим він почувався тому, що записування історій за відчуттями завжди трохи нагадувало крадіжку. І, напевно, так буде довіку. Просто Джон Шутер виявився першою людиною, яка постукала до нього у двері й звинуватила його в цьому вголос. Але підсвідомо він чекав цього вже багато років.

Морт розчавив цигарку й пішов подрімати. Потім подумав, що не варто. Для психічного й фізичного здоров’я краще буде підобідати, годинку почитати, а потім вирушити на прекрасну довгу прогулянку до озера. Він забагато спав, а спати забагато — це ознака депресії. На півдорозі до кухні Морт відхилився від курсу й пішов до видовженої розсувної канапи, що стояла біля панорамного вікна у вітальні.

«А гори воно все, — подумав він, підкладаючи одну подушку під шию, а іншу — за голову. — Я в депресії».

Останньою думкою перед зануренням у сон був повтор: «У нього ще лишилися порахунки зі мною. У цього типа точно лишилися. Він повторювач».

5

Йому наснилося, що він заблукав на неозорому полі кукурудзи. Спотикаючись, бродив від ряду до ряду, і сонце виблискувало на годинниках — їх було по шість на кожній його руці, й усі показували різний час.

«Будь ласка, допоможіть! — кричав він. — Хто-небудь, рятуйте! Я заблукав, мені страшно!»

Попереду обабіч ряду зашелестіла, розсуваючись, кукурудза. З одного боку вийшла Емі. З другого — Джон Шутер. І обоє в руках тримали ножі.