Розділ «Рівно північ»

— Я сподіваюся, що ми тут в безпеці, — сказав Боб. Щоби його почули, йому довелося підвищити голос. — Думаю, що так і є. Ми не на головних напрямках руху.

— Що мусить статися? — запитав Браян. — Що вам відомо?

— Коли ми пролетіли крізь проріху на схід, ми повернулися назад у часі! — закричав Боб. — Ми потрапили в минуле. Ймовірно, всього лише на п’ятнадцять хвилин назад… пам’ятаєте, я вам про це розказував?

Браян кивнув, а в Алберта раптом засяяло обличчя.

— Цього разу нас закинуло в майбутнє! — крикнув він. — Саме так, хіба ні? Цього разу та проріха перенесла нас у майбутнє!

— Я вважаю, саме так, — також криком відповів йому Боб. — І, замість того щоби потрапити в мертвий світ — світ який рухався далі без нас, — ми прибули у світ, який очікував свого народження! Світ свіжий і новий, як троянда на порозі свого розкриття! Саме це зараз і відбувається, вважаю я. Саме це ми зараз чуємо і відчуваємо… саме це наповнює нас такою хорошою, беззахисною радістю. Я вважаю, що ми ось-ось побачимо, переживемо дещо таке, чого жоден живий чоловік чи жінка ніколи не були свідками. Ми вже бачили смерть світу; тепер, я вважаю, ми побачимо його народження. Я вважаю, що сучасність ось-ось наздожене нас.

Як перед тим спалахували й пригасли кольори, так тепер з цього звуку раптом пропала його глибока, лунка глибина. У той же час гучнішали, яснішали голоси, що вирували в ньому. Лорел зрозуміла, що розбирає окремі слова і навіть цілі фрази.

— …мушу зателефонувати їй, перш ніж вона вирішить…

— …я зовсім не думаю, що цей варіант вартий…

— …до пуття, якщо нам вдасться перенаправити цю справу до головного офісу…

Цей голос промайнув просто перед ними крізь порожнечу по інший бік оксамитової линви.

Браян Інґал відчув, як у ньому здіймається своєрідний захват, заливаючи його сяйвом здивування і щастя. Він взяв за руку Лорел і щирився, коли вона вчепилася в його долоню, а потім чимдуж її стиснула. Поруч них Алберт раптом обійняв Бетані, а вона почала обціловувати йому все обличчя, сама заливаючись сміхом. Захоплено посміхалися одне одному Боб і Руді, як ті старі друзі, що давно втратили зв’язок, а тепер випадково зустрілися в якомусь з найабсурдніших закутнів світу.

Вгорі почали спалахувати флюоресцентні квадрати світильників. Вони загорялися послідовно, біжучи колом світла, що поширювалося від центру цього приміщення далі, в бік головної зали, женучи перед собою нічні тіні, наче отару чорних овець.

Раптом Браяна потужно вдарило запахами: піт, парфуми, лосьйони після гоління, одеколони, сигаретний дим, шкіра, мило, технічні очищувачі.

Довгу мить широке коло посадкового залу залишалося порожнім місцем, заповненим голосами і кроками ще не зовсім живих примар. І Браян подумав:

«Я побачу, як це трапиться; я побачу, як рухоме Теперішнє підчепить це стаціонарне майбутнє і потягне його за собою, як оті гаки на рухомих експресах колись хапали мішки з поштою зі стовпів Поштової служби, що стояли вздовж залізничних колій у маленьких, сонних містечках глибокого півдня і заходу. Я побачу, як сам час розквітне, наче троянда літнім ранком».

— Тримаймося, — пробурмотів Боб. — Може бути ривок.

І вже за крихту секунди Браян відчув поштовх — і не тільки ногами, струс перебіг крізь усе його тіло. В ту ж саму мить немов якась невидима рука сильно штовхнула його прямо в центр спини. Він хитнувся вперед, відчувши, що Лорел також похитнулася разом із ним. Алберту довелося вхопити Руді, щоб утримати його від падіння. Схоже, сам Руді зовсім цього не зауважив, широчезна, дурнувата посмішка плавала на його обличчі.

— Дивіться! — ахнула Лорел. — Ох, Браяне, дивіться!

Він подивився… і дихання зупинилося йому просто в горлі.