Розділ «Рік третій»

Коли я запитала про це в самої Елізабет, вона відповіла:

— Я думала, що, може, Бог радше зверне увагу на лист, ніж на молитву. Я так довго молилася, та Він, напевне, забагато молитов дістає.

Того ж вечора я написала її батькові.

А наостанок я розповім тобі про Димка. Тітонька Кейт уже віддавна казала, що хоче підшукати йому інших хазяїв, бо ж Ребекка Дью увесь час нарікає на нього, і це стає щодалі важче зносити. А якось надвечір, коли я повернулася зі школи, Димка ніде не було. Тітонька Четті сказала, що вони віддали його пані Едмондс, котра живе на протилежному кінці Саммерсайда. Я засмутилася — ми ж із Димком такі добрі друзі. „Зате, — мовила я собі, — Ребекка Дью тепер буде щаслива“.

Ребекки Дью не було вдома цілий день — вона поїхала в село, допомогти якійсь родичці плести килимки. Надвечір Ребекка повернулася й ніхто нічого їй не сказав, та згодом, коли вона вийшла на ґанок, щоб покликати Димка додому, тітонька Кейт спокійно застерегла:

— Не треба кликати кота, Ребекко. Його тут немає. Ми знайшли для нього інший дім. Більше він вам не дошкулятиме.

Якби Ребекка Дью могла збліднути, то неодмінно зблідла б.

— Немає? Ви знайшли для нього дім? Боже милий, та хіба ж його дім не тут?!

— Ми віддали його пані Едмондс. Їй було самотньо, відколи донька вийшла заміж, то ми подумали, що гарний котик її розрадить.

Ребекка зайшла в дім і хряснула дверима. В усій її поставі бриніла лють.

— Це була остання крапля! — вигукнула вона. Виглядало, що це справді так. Я вперше бачила, щоби Ребекка Дью вергала такі блискавки. — Я звільняюся від вас наприкінці місяця, пані Маккомбер — чи й раніше, коли вас це влаштує.

— Але, Ребекко, — спантеличено пробурмотіла тітонька Кейт, — я не розумію… Ви ж ніколи не любили Димка. Щойно тиждень тому ви сказали…

— О, так, — ущипливо відрубала Ребекка. — Звинувачуйте мене! Не зважайте на мої почуття! Цей бідолашний милий Кіт! Я гляділа й пестила його, і ночами вставала, щоби впустити в дім. А тепер сердегу віддають за моєю спиною, навіть без такої дрібнички як „із вашого дозволу“! І кому — Джейн Едмондс, котра пі кавалка печінки йому не купить, хай би сердешна тварина й померла з голоду! Єдине моє товариство на кухні!

— Але, Ребекко, ви завжди…

— О, так, пані Маккомбер! Не давайте мені й слова мовити! Я виростила цього котика! Я дбала про його фізичне й духовне здоров'я — і все для чого? Щоб Джейн Едмондс отримала собі чемного кота й не нудьгувала! Ну, може, вона й стоятиме, як я, узимку надворі ГОДИНАМИ, закликаючи Цього Кота додому, щоб він там не замерз, хоч і сумніваюся… я дуже в цьому сумніваюся. Що ж, пані Маккомбер, надіюся, вас не ятритиме сумління наступного разу, коли термометр покаже градусів десять. Я повік не склеплю, та хіба ЦЕ має значення для когось?

— Ребекко, ви лише…

— Ні, пані Маккомбер, я вам не хробак і не ганчірка. Що ж, я засвоїла урок… цінний урок. Ніколи більше я не даруватиму сердечного тепла жодній тварині будь-якого роду. Якби ж то ви зробили це відверто й чесно… але потай від мене… так зневажити мене! Я ніколи не чула ні про що настільки нице! Та хто я така, щоб сподіватися, що хтось на МЕНЕ зглянеться!

— Ребекко, — у відчаї мовила тітонька Кейт, — якщо ви так хочете, ми заберемо Димка назад.

— Чому ж ви раніше про це не сказали? — скрикнула Ребекка Дью. — Хоч я й сумніваюся. Джейн Едмондс напевне вчепилася в нього. Хіба вона погодиться його віддати?

— Я думаю, вона погодиться, — відповіла тітонька Кейт, що геть розтанула, мов сніг під літнім сонцем. — А якщо він повернеться, ви ж не покинете нас, правда, Ребекко?