Розділ «Рік третій»

— Як він це прийняв? — умирала від цікавості Ребекка Дью. Весь цей час вона сиділа, мов на голках.

— Зрештою не так і погано, — довірливо мовила Енн. — Я думаю, що з часом він пробачить Дові.

— Я ще в житті не стрічала нікого, хто міг би так умовляти людей, як ви, панно Ширлі, — захоплено відповіла Ребекка Дью. — Ото вже ви вмієте з ними раду давати.

— «Уранці діло розпочав, надвечір завершив — і поринув у сон, що так нелегко заслужив»,[55] — утомлено процитувала згодом Енн, вилазячи драбинкою на своє високе ліжко. — Та хай тільки хтось іще попросить моєї поради щодо втечі із женихом!

9

(Уривок із листа до Гілберта).

«Мене запросили на вечерю — завтра в однієї саммерсайдської дами. Я знаю, ти не повіриш, Гілберте, коли я скажу, що її прізвище — Томгаллон. Панна Мінерва Томгаллон. Ти напевне подумаєш, що я забагато читала Діккенса.

Коханий, хіба ти не радий, що твоє прізвище Блайт? Я нізащо не змогла б вийти за тебе, якби ти був Томгаллон. Уяви собі — Енн Томгаллон. Ні, це неможливо уявити.

Найвища честь у Саммерсайді — це запрошення в Дім Томгаллонів. Іншої назви він не має. Усі ці В'язові чи Каштанові Гаї — ні, це не для Томгаллонів.

Схоже, що колись тутешньою „королівською родиною“ були саме вони. Прінгли поряд із ними — не більш, ніж бліді тіні. Але тепер із усіх шести поколінь Томгаллонів лишилася в живих тільки панна Мінерва. Вона живе самотою у велетенськім домі на Квін-стріт — домі з височенними димарями, зеленими віконницями та вітражними шибками. Таких шиб немає більш ні в кого в Саммерсайді. Місця в її будинку стане для чотирьох сімей, та живуть у ньому лише вона сама, куховарка й покоївка. Він охайний і доглянутий, але щоразу, проминаючи його, я думаю, що цей дім покинуло життя.

Панна Мінерва майже ніде не буває, окрім англіканської церкви. Я познайомилася з нею щойно кілька тижнів тому, коли вона прийшла на збори вчителів та опікунів і передала в дарунок школі цінну бібліотеку свого батька. Вигляд у неї саме такий, як личить Мінерві Томгаллон — вона висока й сухорлява, з видовженим та вузьким блідим обличчям, довгим та вузьким носом і ротом. Усе це звучить не надто привабливо; втім, Мінерва Томгаллон — показна літня жінка шляхетної зовнішності, і вдягається розкішно, хоч і дещо старомодно. Замолоду, як то каже Ребекка Дью, вона була дуже гарна, а очі в неї дотепер сяють вогнем та іскорками. Слів їй не бракує: я в житті не зустрічала нікого, хто виголошував би промову з таким задоволенням, як вона.

Панна Мінерва була зі мною надзвичайно люб'язна, а вчора я одержала від неї офіційну записку із запрошенням на вечерю. Я розповіла про це Ребецці Дью, очі в якої від подиву округлилися так, ніби мене запросили до Букінгемського палацу.

— Це велика честь — бути запрошеною в. Дім Томгаллонів, — благоговійно сказала вона. — Я ніколи й не чула, щоб панна Мінерва просила до себе директора школи. Хоча досі то були самі чоловіки, і цього робити не годилося. Надіюся, вона вас до смерті не забалакає, панно Ширлі. Томгаллони зі своїх гостей завжди всю душу балачками виймали. Усі хотіли бути в центрі уваги. Подейкують, що панна Мінерва й живе тепер геть самотня тому, що в її віці вже не може задавати тон поміж громади, а грати другорядну роль не хоче. Що ви вдягнете, панно Ширлі? Я уявляю вас у кремовій шовковій сукні та чорній пелерині. Це буде так вишукано.

— Боюся, чи не занадто „вишукано“ для спокійної вечері в гостях, — відповіла я.

— Я думаю, панні Мінерві сподобається. Усі Томгаллони любили, щоб їхні гості були гарно вбрані. Дід панни Мінерви якось навіть був захряснув двері просто перед носом дами, запрошеної на бал — бо її сукня здалася йому недостатньо розкішною для Дому Томгаллонів.

Та я, мабуть, усе одно надіну сукню із зеленого серпанку, тож нехай духи Томгаллонів удовольняться цим.

Гілберте, я хочу зізнатися тобі в тому, що зробила минулого тижня. Ти, мабуть, скажеш, що я „знову пхаю носа в чужі справи“, та я мусила зробити бодай щось. Наступної осені я вже не житиму в Саммерсайді, і мене гнітить сама думка про те, що доведеться покинути Елізабет на ласку цих двох бабер, котрі її не люблять і щороку стають лиш дошкульніші й упертіші. Яке дівоцтво чекає на неї в тому старому темному домі?

— Цікаво, — сумовито сказала вона мені днями, — як би то було — жити з бабусею, якої не боїшся?

Тож ось що я зробила: НАПИСАЛА ЇЇ БАТЬКОВІ. Він живе в Парижі, і я не знала його адреси, проте Ребекка Дью колись чула й запам'ятала назву підприємства, філією якого він там керує, і я відправила лист на адресу фірми. Я писала якомога тактовніше, та все ж чітко дала зрозуміти, що він мусить забрати її. Я написала, як розпачливо Елізабет чекає на нього й мріє, що він повернеться, і що пані Кемпбелл надто вимоглива й сувора з нею. Можливо, із цього не будe жодного результату, але якби я не написала, то довіку мучилася б усвідомленням, що мусила це зробити.

Це спало мені на думку після того, як одного дня Елізабет надзвичайно серйозно розповіла, що написала Богові листа із проханням — зробити так, щоб тато приїхав і полюбив її. Вона сказала, що, вертаючись зі школи, зупинилася посеред невеличкої віддаленої ділянки й прочитала його вголос, дивлячись у небо. Я знала, що вона утнула якесь дивацтво, бо стара панна Прауті, яка спостерігала за нею, розповіла мені про це наступного ж дня, коли прийшла шити до вдів. Вона вважає, буцім Елізабет „стала геть чудна, коли вже так із небом розмовляє“.