Розділ «Рік другий»

P. S. 2: Я чула, що ЛИМОННИЙ СІК виводить ластовиння. Спробуйте протирати ним Ваш ніс.

Г. М.»

— Цитуючи Ребекку Дью, — сказала Енн Димкові, — другий постскриптум — це була остання крапля.

13

Додому на другі свої саммерсайдські літні канікули Енн їхала зі змішаними відчуттями. Гілберт подався працювати на будівництві залізниці, тож в Ейвонлі його не чекали. Проте Зелені Дахи лишалися Зеленими Дахами, і саме Ейвонлі нітрохи не змінилося. Так само виблискувало й мерехтіло Озеро Осяйних Вод, так само густо росла папороть побіля Джерела Дріад, і кладка, що з кожним роком ставала дедалі хиткіша й дедалі сильніше бралася мохом, так само вела до Лісу Привидів, із його незмінними тінями, тишею та виспівами вітру.

Енн умовила пані Кемпбелл відпустити й маленьку Елізабет з нею до Зелених Дахів — хоч і не більш, ніж на два тижні. Утім, Елізабет, у передчутті цілих двох тижнів із панною Ширлі, і не просила більшого в долі.

— Сьогодні я почуваюся панною Елізабет, — радісно зітхнула вона, коли бричка від’їхала від Шелестких Тополь. — Будь ласка, назвіть мене «панною Елізабет», коли будете знайомити з вашими друзями в Зелених Дахах. Тоді я відчую себе такою дорослою.

— Добре, — серйозно пообіцяла Енн, пригадуючи малу рудокосу панянку, що колись просила кликати її Корделією.

Подорож від Брайт Рівер до Зелених Дахів дорогою, котру можна бачити лиш у червні на Острові Принца Едварда, захопив Елізабет не менше, аніж саму Енн найпершого, незабутнього весняного вечора багато років тому. Світ був прекрасний: обабіч дороги під вітром гойдалися трави, а за кожним поворотом на дівчинку чекали нові дивовижні несподіванки. Вона була зі своєю любою панною Ширлі, вільна від Жінки на цілих два тижні, у неї нове картате рожеве платтячко й гарні брунатні черевички. То було так, начеб Завтра вже надійшло — а за ним мали настати ще чотирнадцять Завтра. Очі Елізабет мрійно сяяли, коли врешті-решт вони виїхали на порослу квітучими кущами шипшини стежку до Зелених Дахів.

Усе для Елізабет мовби казково змінилося, щойно вона приїхала в Зелені Дахи. Два тижні дівчинка прожила в іншім, чарівнім світі. Неможливо було вийти за поріг, щоб не натрапити на щось романтичне. Щось неодмінно мало статися в Ейвонлі — коли не сьогодні, то наступного дня. Елізабет знала, що потрапила ще не в Завтра, та підійшла вже до самої його межі.

Усе в Зелених Дахах і довкруж них було мовби давно їй знайомо. Навіть Маріллин сервіз у рожеві троянди видавався давнім другом. Кімнати поглядали на неї так, начеб завжди знали й любили її, трава тут була зеленіша, ніж деінде, а люди — саме такі, як ті, що живуть у Завтра. Вона любила їх і відчувала їхню любов. Деві й Дора її розпещували, Маріллі й пані Лінд вона теж сподобалася. Елізабет поводилася, як справжня маленька дама, була охайна й чемна зі старшими. І хоч вони знали, що Енн не схвалює методів пані Кемпбелл, та все ж не могли заперечити, що свою правнучку ця добродійка виховала, як належить.

— Я не хочу спати, панно Ширлі, — прошепотіла Елізабет, коли після радісного вечора вони вклалися до ліжок у кімнатці на піддашші. — Шкода марнувати на сон хоч одну хвилину із цих дивовижних двох тижнів. Я хотіла б зовсім не спати, доки буду тут.

Якийсь час вона не спала. Їй було приємно лежати й наслухати низький, розкотистий звук, що був, як їй сказала панна Ширлі, гуркотом хвиль. Він сподобався їй, як і зітхання вітру попіддашшю. Елізабет завжди боялася ночі — хтозна, яка потороча може кинутися на тебе з мороку? — але тепер страх її минув. Уперше в житті ніч здалася їй другом.

Завтра панна Ширлі повезе її на узбережжя, де вони купатимуться в тих сріблистих хвилях, що біжать до берега, і які вони вже раніше бачили за зеленими ейвонлійськими дюнами, виїжджаючи бричкою на останній пагорб перед Зеленими Дахами. Одна по одній хвилі накочувалися на берег. Остання була великою, темною хвилею сну. Вона огорнула Елізабет, котра поринула в неї, солодко, покірно зітхнувши.

«Тут… так… легко… любити… Бога…», — думала Елізабет, засинаючи.

А втім, щоночі упродовж своєї гостини в Зелених Дахах вона лежала безсонна, ще довго потому, як засне панна Ширлі, і міркувала. Чому життя в Ялиновім Затінку не могло бути таке, як у Зелених Дахах?

Елізабет ніколи ще не жила в домі, де могла б собі галасувати, якби захотіла. У Ялиновім Затінку всі мусили ходити тихо, говорити тихо… ба навіть думати тихо, як часом здавалося дівчинці. Від цього вряди-годи її охоплювало нестримне бажання кричати, голосно й довго.

— Тут ти можеш галасувати, скільки захочеш, — запевнила її Енн. Та хіба не дивно — тепер, коли ніщо не заважало, їй більше не хотілося кричати. Тепер їй подобалося ходити тихенько, нечутно ступаючи між усіх тих прегарних речей, що оточували її. Проте за ці два тижні в Зелених Дахах Елізабет навчилася сміятися. І коли настав час повертатися до Саммерсайда, вона забрала із собою чарівні спогади, а Зелені Дахи ще багато місяців жили чарівними споминами про маленьку Елізабет. Для всіх мешканців ферми вона лишилася «маленькою Елізабет» попри те, що Енн урочисто відрекомендувала її як «панну Елізабет». Вона була така крихітна, золотокоса, така схожа на ельфа, що вони не уявляли її інакше, ніж «маленькою Елізабет» — маленькою Елізабет, що танцювала в сутінковім саду поміж білих лілей; маленькою Елізабет, що читала казки, згорнувшись клубочком на грубезній гілці старої яблуні, не питаючи дозволу й не порушуючи жодних заборон; маленькою Елізабет, що майже потонула на луці між жовтців, серед яких її золотава голівка здавалася лише трохи більшою за інші квіткою; маленькою Елізабет, що бігала за метеликами чи намагалася злічити світляків на Стежині Закоханих; маленькою Елізабет, що наслухала, як у великих дзвіночках гудуть джмелі; маленькою Елізабет, яку Дора пригощала суницями з вершками на кухні, чи смородиною, щойно зірваною з куща («Яка гарна смородина, правда ж, Доро? Наче їси коштовні камінці»); маленькою Елізабет, що співала в таємничому мороці ялинника; маленькою Елізабет із пальцями, липкими від соку свіжозрізаних великих рожевих троянд; маленькою Елізабет, що споглядала велетенський місяць понад долиною, де жебонів потічок («Здається, у місяця стривожені очі, правда ж, пані Лінд?»); маленькою Елізабет, що гірко плакала через небезпечні пригоди героя в новому розділі повісті з журналу, що його одержував Деві («Ох, панно Ширлі, він цього не переживе!»); маленькою Елізабет, що заснула по обіді на канапі в кухні поміж Дориних кошенят, зарум’яніла й чарівна, ніби дика троянда; маленькою Елізабет, що аж заходилася від сміху, коли вітер оголював гузна старим бундючним курям — невже це Елізабет могла так сміятися? — маленькою Елізабет, що допомагала Енн глазурувати кекси, пані Лінд — вирізати клаптики для нової ковдри з візерунком під назвою «подвійний ірландський ланцюжок», а Дорі — начищати старі мідні свічники до такого блиску, аж у них можна було побачити своє відображення; маленькою Елізабет, що пекла крихітні, ледь не іграшкові тістечка під пильним керівництвом Марілли. Ніде в усіх Зелених Дахах не лишилося жодного місця чи предмета, що не нагадував би їхнім мешканцям про маленьку Елізабет.

«Хотіла б я знати, чи буде в мене ще колись два таких щасливих тижні», — думала Елізабет, їдучи із Зелених Дахів. Дорога до станції була так само розкішна, як і два тижні тому, але споглядати її Елізабет заважали сльози, що раз по раз набігали на очі.

— Ніколи не подумала б, що так сумуватиму за якимсь дитям, — сказала пані Лінд.