Розділ «Рік перший»

Примарний провулок,

Саммерсайд,

10 жовтня

«Шановний та високоповажний мій пане!

Так починається один із любовних листів бабусі тітоньки Четті. Правда, гарно? Який, напевне, трепет охоплював дідуся від усвідомлення власної величі! А тобі таке звертання не здалося б кращим за „Гілберте, милий“? Хоча я тішуся, що ти не дідусь тітоньки Четті, і взагалі ще зовсім не дідусь. Як це чудово — знати, що ми молоді й перед нами ціле життя… життя РАЗОМ, правда?

(Кілька сторінок пропущено. Очевидно, перо в Енн не було того дня ані скрипуче, ані тупе, ані іржаве).

Я сиджу край вікна у своїй башті й дивлюся на дерева, що гойдаються на тлі бурштинового неба, і на далеку затоку. Учора ввечері я славно прогулялася самотою. Я мусила кудись піти, бо в Шелестких Тополях стало дещо гнітюче. Тітонька Четті плакала в їдальні, бо хтось знову скривдив її почуття, а тітонька Кейт — у спальні, бо вчора були роковини смерті капітана Маккомбера. Ребекка Дью плакала на кухні, але я так і не зрозуміла, чому. Досі я не бачила Ребекки Дью в сльозах. Та коли я спробувала тактовно поцікавитися, у чім річ, вона сердито відповіла, що людина може собі й поплакати, коли їй цього хочеться. Тож я відклала вишивання й пішла, покинувши її робити, що вона забажає. Вийшла з дому й рушила просто до затоки. У повітрі витав приємний запах першого жовтневого морозцю, змішаний із ароматом зораних полів. Я гуляла, доки сутінки не обернулися на місячну осінню ніч, сама — але не самотня. Подумки я розмовляла з уявними співбесідниками й видала в тій розмові стільки влучних афоризмів, що була приємно здивована власною дотепністю. Тож попри всі негаразди із Прінглами, я дуже гарно провела той час.

Мені знову сумно й хочеться поскаржитись на Прінглів. Хай як гірко в цьому зізнаватися, та кепські мої справи в саммерсайдській школі — проти мене, без сумніву, точиться змова.

Почати з того, що домашніх завдань не виконує ніхто ані з Прінглів, ані з їхніх родичів. До батьків звертатися марно. Вони всі улесливі, чемні й ухильні. Я знаю, що подобаюся всім учням, які не належать до клану, та прінглівський вірус непослуху пригнічує моральний дух усього класу. Одного разу я виявила страшенний розгардіяш на своєму столі й у шухлядах. І звісно, жоден з учнів гадки не мав про те, хто міг це зробити. Так само й іншого разу ніхто не зміг чи не схотів сказати, звідки взялася на моїм столі коробка, із якої, щойно я її відкрила, вискочила іграшкова змія. Зате всі Прінгли аж за животи бралися — мабуть, у мене був страшенно наляканий вигляд.

Джен Прінгл через день запізнюється на уроки, щоразу чемно, проте з невимовно зухвалим виразом повідомляючи нову переконливу відмовку. Передає записочки по всьому класу просто в мене під носом. А нині, одягаючись, я виявила в кишені пальта очищену цибулину. Страшенно хочу замкнути це дівчисько на хліб і воду, аж доки воно затямить, як треба поводитися.

Але найгіршою з усіх дотеперішніх витівок була карикатура на мене, яку я виявила одного ранку на класній дошці — біле обличчя з ЧЕРВОНИМ волоссям. Усі заперечували своє авторство — і Джен з усіма, проте я знаю, що вона єдина в класі вміє так малювати. А малюнок і справді був добрий. Мій ніс, котрим я завжди пишалася й тішилася, був намальований горбатим, а вуста — кривими, наче в злостивої старої панни, що тридцять років учителювала в школі, де повно Прінглів. Але то був МІЙ портрет. О третій ночі я прокинулася й здригнулася від спогаду про все це. Дивно, чому вночі нас так рідко будить щось справді негідне? Найчастіше просто принизливе.

А чого тільки не кажуть! Мене звинувачують у тім, що я „занизила оцінки“ за контрольні роботи Гетті Прінгл — лише тому, що вона з Прінглів. Що я „сміюся, коли діти роблять помилки“. (Хоча я справді засміялася, коли Фред Прінгл сказав, що сотник — це чоловік, якому виповнилося сто років, — не втрималася).

Джеймс Прінгл заявляє: „У школі немає дисципліни… жодної дисципліни!“ І ще пішла чутка, що я сирота казна-звідки.

Я повсюди стикаюся з ворожим ставленням Прінглів. Громадське життя в Саммерсайді — цілком у їхніх руках, як і освіта. Не дивно, що їх тут назвали „королівською родиною“. Минулої п’ятниці мене не запросили на прогулянку до Аліси Прінгл. А коли дружина Френка Прінгла влаштовувала благодійне чаювання в рамках церковного проекту (Ребекка Дью каже, що вони хочуть „звести“ новий шпиль), я виявилася єдиною дівчиною-пресвітеріанкою, якої не покликали допомагати на підготовку прийняття. Я чула, що дружина пастора (так само новенька в місті) хотіла запросити мене співати в церковнім хорі, але всі Прінгли присяглися в такому разі його покинути, тож у хорі просто не лишилося б людей.

Звісно, я — не єдина з учителів, хто має труднощі в роботі. Коли інші вчителі відправляють до мене порушників дисципліни — ненавиджу це слово! — половина з них виявляється Прінглами. Але на НИХ ніхто не скаржиться.

Два дні тому я залишила Джен після уроків, щоб вона виконала домашнє завдання, якого не зробила навмисне. Через десять хвилин до школи під’їхав екіпаж із Кленового Пагорба, у дверях класу постала панна Еллен — ошатно вбрана, усміхнена стара дама в чорних мереживних мітенках і з тонким орлиним носом, така, мовби щойно зійшла зі сторінок модного журналу 1840 року, — і запитала, чи можна їй, з мого дозволу, забрати Джен? Вона їде в гості до друзів у Лоувейл і обіцяла привезти її із собою. Джен переможно вийшла геть, а я вкотре збагнула, які могутні сили протистоять мені.

У цім песимістичнім настрої Прінгли нагадують мені суміш Слоунів із Паями. Але насправді я знаю, що це не так. Вони могли б мені сподобатись, якби ми не ворогували. Загалом вони — щирі, веселі, надійні люди. Навіть панна Еллен могла б мені сподобатися. Панни Сари я жодного разу не бачила. Вона вже десять років не покидає Кленового Пагорба.

— Надто квола вже… чи думає, що квола, — пирхнула якось Ребекка Дью. — Зате пиха не ослабла нітрошечки. Усі Прінгли пихаті — а ці дві старі панянки понад усіх. Якби ви чули, як вони говорять про своїх предків. Хоча їхній батько, старий капітан Авраам Прінгл, був добрим чоловіком. Брат його, Майром, був геть не такий приємний, та його Прінгли майже й не згадують. Ох, боюся, тяжко вам із ними буде. Коли вже Прінгли мають про щось свою думку, то в житті її не змінюють. Але вище носа, панно Ширлі… не журіться.

— Я страшенно хочу взяти в панни Еллен рецепт її фунтового пирога, — зітхнула тітонька Четті. — Вона мені стільки разів обіцяла його, але так і не дала. Це їхній давній, іще англійський родинний рецепт. А вони так неохоче дають свої рецепти чужим.

У божевільних, фантастичних мріях я вже бачу, як змушую панну Еллен на колінах віддати той рецепт тітоньці Четті, а Джен — добирати слів і поводитися, як належить. Хоча найгірше в тім, що я й сама легко могла би вплинути на Джен, якби тільки ввесь їхній клан не підтримував її в цих капостях.