Розділ «Рік перший»

— Ми віддамо вам кімнату в башті, дорогенька. Вона менша, ніж гостьова спальня, зате в ній є комин для грубки, а з вікна такий прегарний краєвид. Воно виходить на старий цвинтар.

Я знала, що полюблю цю кімнату. Від самих лише слів „кімната в башті“ мене охопив трепет. Я мовби опинилася в тій старовинній баладі, яку ми співали в школі в Ейвонлі — про діву, що жила „у вежі понад сивим морем“. І справді, то виявилася прегарна кімната. Ми піднялися до неї кутовими сходами. Кімнатка невеличка… але геть не така тісна, як та жахлива спальня, де я прожила ввесь перший рік у Редмонді. У ній два вікна — північне й західне, — і в зовнішньому кутку башти ще одне вікно: потрійне, відчиняється назовні, а під ним розташовані книжкові полиці. На підлозі — круглі плетені килимки, ліжко велике, із запоною, укрите ковдрою з клаптиків, такою гладенькою й рівною, що спати в ньому й руйнувати цю досконалу гармонію видається блюзнірством. І, Гілберте, воно таке високе, що залазити в нього я мушу невеличкою драбинкою, яку вранці треба скласти під ліжко. Здається, усю цю конструкцію привіз капітан Маккомбер із якогось закордонного плавання.

Є тут і милий кутовий буфетик із паперовими фестонами на поличках та візерунками у вигляді букетів на дверцятах. Блакитна подушка на лавці попід вікном — кругла, із заглибинкою від ґудзика посередині, що надає їй схожості з пончиком. І гарненький умивальник із двома поличками: на верхній ледь вистачає місця для миски й блакитного глечика, а на нижній — для мильниці й глека з гарячою водою. Біля нього стоїть невеличка скриня з мідними ручками, заповнена свіжими рушниками, а на поличці над нею — порцелянова фігурка дами в рожевих туфельках, із золотим паском, а її визолочені порцелянові коси прикрашає червона порцелянова ж троянда.

Крізь жовтаві фіранки в кімнату ллється золотисте сонячне світло, а на побілених стінах висять рідкісні гобелени, на які падають тіні тополь ізнадвору — живі гобелени, такі мінливі й тремкі. Чомусь ця кімната видається дивовижно ЩАСЛИВОЮ. Я найбагатша дівчина у світі.

— Тут тобі буде безпечно, от що, — мовила пані Лінд, коли ми вийшли.

— Боюся, після свободи в Домі Патті мені тут буде тіснувато, — відповіла я, щоб трішки її піддражнити.

— Свободи! — пирхнула пані Лінд. — Свободи! Не мели дурниць, ти ж не янкі.

А сьогодні я перевезла вже всі свої речі. Тяжко було, звісно, розлучатися із Зеленими Дахами. Хай як часто й надовго мені доводиться їх покидати, я возз'єднуюся з ними, щойно починаються канікули, так, мовби нікуди й не їхала, і серце мені болить від розпуки, коли я мушу знов ладнатися в дорогу. Та я знаю, що полюблю свій новий дім. А він уже любить мене. Я завжди знаю, любить мене котрийсь будинок чи ні.

З усіх моїх вікон дуже гарні краєвиди — навіть отой, зі старим цвинтарем, зусібіч обсадженим темними ялинами, до якого веде кривуляста стежина з кам'яними огорожками по боках. Із західного вікна мені видно всю затоку — аж до дальнього туманного берега — і маленькі вітрильники, які я так люблю, і статечні кораблі, що відпливають „до земель незнаних“… Яка чарівна фраза! У ній стільки „простору для уяви“! З північного вікна видно гайок із березами й кленами. Ти знаєш, я завжди обожнювала дерева. Коли в Редмонді на лекціях з англійської літератури ми вивчали Теннісона, я завжди тужила разом із бідолашною Еноною за її навік утраченими соснами.[1]

Поза гайком та цвинтарем — розкішна долина, яку червоною лискучою стрічкою розтинає дорога з мовби нанизаними на неї білими будиночками. Деякі долини справді розкішні… хоч і важко сказати, чому. Просто дивитися на них — уже невимовна радість. А за долиною — моя блакитна гора. Я назвала її Королем Штормів. Така вже я, що неодмінно мушу давати імена всьому довкола.

Тут, у своїй кімнатці, я зможу побути сама, коли мені цього захочеться. Знаєш, часом так приємно лишитися на самоті. За друзів мені будуть вітри, що стогнатимуть, ридатимуть і зітхатимуть довкруж башти… білі зимові вітри… зелені весняні… блакитні вітри літа й багряні вітри осені… нестримні й дикі. „Вітер бурхливий, що виконує слово Його“[2] — яким трепетом сповнює мене цей вірш із Біблії — мовби кожен вітер несе й мені своє послання. У дитинстві я часто заздрила хлопчикові, що полетів на крилах Північної Вітериці в тій дивовижній повісті Джорджа Макдональда.[3] Колись, Гілберте, і я відчиню у своїй башті вікно й випурхну з нього просто в обійми вітру… а Ребекка Дью так і не дізнається, чому тієї ночі моє ліжко лишилося неторкане.

Сподіваюся, коханий, що коли ми відшукаємо дім нашої мрії, довкруж нього теж літатимуть вітри. Цікаво, де він буде, цей незнаний дім? І коли я любитиму його більше — на світанку чи попід місячним сяйвом? Цей дім майбутнього, де в нас будуть любов, дружба, праця… і кумедні пригоди, звісно, щоб було з чого посміятися в старості. Старість! Невже й МИ колись постаріємо, Гілберте? Зараз це здається неможливим.

Із лівої шибки вікна в кутку башти мені видно дахи будинків у місті, де мені належить провести щонайменше рік. Люди, що мешкають у тих будинках, стануть моїми друзями, хоч я їх іще й не знаю. А може, і ворогами — бо ж такі, як Паї, живуть повсюди, під різними прізвищами, а на Прінглів, схоже, доведеться мені зважати. Навчальний рік у школі розпочинається завтра. Я викладатиму геометрію! Це, звісно, буде не тяжче, аніж вивчати її. Молю небеса лише, щоб серед Прінглів не виявилося математичних геніїв.

Я тут усього півдня, але почуваюся так, мовби знала вдів і Ребекку Дью все життя. Вони вже попросили мене кликати їх тітоньками, а я їх — кликати мене Енн. Ребекку Дью я назвала „панною Дью“… лише раз.

— Яка ще панна? — запитала вона.

— Дью, — смиренно відповіла я. — Адже це ваше прізвище?

— Моє, еге ж. Але мене, бачте, так давно не кликали панною Дью, що я аж навіть злякалася. Не кажіть більше так, панно Ширлі, я до того не призвичаєна.

— Добре, я запам'ятаю, Ребекко… Дью, — мовила я, щосили, проте марно намагаючись уникнути звертання на прізвище.

Пані Бреддок слушно казала, що тітонька Четті страшенно вразлива. У цьому я переконалася за вечерею. Тітонька Кейт зронила щось про „шістдесят шостий день народження Четті“ і я, мигцем зирнувши на тітоньку Четті, побачила, як вона… ні, не розридалася — це надто сильне слово для опису її стану. Вона просто сповнилася слізьми, що підступили їй до очей і потекли по щоках без найменшого зусилля чи звуку.

— Що знову сталося, Четті? — суворо запитала тітонька Кейт.