Розділ сьомий

— Доброго ранку, дідусю! — привітався до нього комісар. — Чи не наші, бува, курені ламаєте?

— Ні, ні, ні!

— Кумедний дід, — сказав Ульман, коли вони відійшли, — ви помітили, як від нього тхне горілкою? На неї в нього знаходяться гроші, а на дрова, бач, не вистачає.

— Він зігрівається зсередини так само, як і ми з вами.

Ульман ще раз оглянувся, але старого вже не побачив.

— Кумедний тип, — повторив він. — Аж порохня сиплеться.

Коли Горн десь о дев’ятій ранку вийшов з свого кабінету в коридор, за двадцять кроків від нього відчинилися двері і на порозі з’явилася молода жінка, з якою він познайомився — пригадалося йому — торік на різдвяному балу в Шарлоттенбурзькому поліцейському управлінні. У Горна була добра пам’ять на обличчя, і, хоч з того часу минуло вже одинадцять місяців, він одразу впізнав дружину Ірінгса. Вона пройшла мимо, не глянувши на нього, і Горн з полегкістю зітхнув. Бо що ж він міг їй сказати, крім слів розради, в які й сам не вірив.

Навіть дивно, як глибоко схвилювала його ця зустріч. Перед очима в нього стояло бліде обличчя жінки, її червоні від сліз очі, і він теж пройнявся її тривогою за чоловіка, збагнув її марні надії, її тяжкий душевний біль з такою силою, що в нього ніби обірвалося серце. Потім воно тьохнуло, закалатало, і кров гаряче застукотіла в скронях. Пекучий біль змінився гнівом. «Ах, мерзотники! — вигукнув він у душі. — Я мушу якнайшвидше розквитатися з цією наволоччю».

Він швидко збіг униз по сходах. «Я не дам Вюрцбургеру далі зволікати з цією справою або попередити гараж про мої плани, — вирішив він. — Зараз же піду до Мюллера, і ми визначимо час, коли почати операцію. Беру все на свою відповідальність, а потім нехай мене карають!»

Ете Йордан, крекчучи, видирався на мур. Згори хтось простяг йому руки, він схопився за них і застогнав від болю, напруживши свої кволі м’язи; на його зморшкуватому обличчі п’яниці набрякли товсті фіолетові жили. Ще мить — і він був на мурі. Спуститися з нього було значно легше: там стояла драбина, і він зліз по ній, тремтячи від перенапруження й страху. З голови в нього злетів капелюх, та він не нахилився, щоб його підняти. Все пройшло якнайкраще!

Це була його реабілітація. Якобс, який дорожив тепер кожною людиною, годину тому звільнив його з-під арешту з умовою, що Йордан підключиться до поліцейського телефонного кабеля, і в нагороду за це обіцяв йому волю. Йордан, радий, що його ув’язнення скінчилося, обіцяв усе зробити, йому дозволили підкріпитись трохи горілкою, і він пішов на завдання. Під пахвою в оберемку сухого гілля в нього був захований невеликий моток кабеля. Цей оберемок і стареньке пальто робили його схожим на нужденного пенсіонера, що збирає дрова, і фокус удався. Він набрів на кабель кроків за п’ятдесят від муру, підключився до нього, а повертаючись назад, старанно прикрив свій провід опалим листям.

Тепер Йордан біг парком, мимрив щось собі під ніс і п’яно гикав. Він був задоволений, що з небезпечним дорученням покінчено, і радів, згадуючи про недопиту пляшку горілки, яка чекала його на кухні вілли… Силует Йордана швидко танув у густому білуватому тумані…

Початок операції проти гаража «Зюд-вест» був призначений на десяту годину п’ятдесят хвилин ранку. В цей час усі виділені для операції машини шупо і кримінальної поліції повинні були з’явитися у точно визначених місцях навколо території гаража, незважаючи на несприятливу погоду. За розробленим дванадцять годин тому планом, що лежав у письмовому столі капітана Мюллера, мур треба було форсувати на всьому його протязі. Крім того, три машини мали зразу ж прорватися у двір і перешкодити людям Якобса засісти в конторі. Деякі істотні пункти цього плану, який потрапив у архів кримінальної поліції під шифром Го/Мю — ХІІ-а — 19/51, виявилися нездійсненними, інші ж — зайвими, як, наприклад, пункт «Димова завіса при форсуванні муру з метою уникнення людських втрат». Такою буває іноді доля планів.

О десятій п’ятнадцять на Потсдамському шосе, біля кіоска з газованою водою, метрів за півтораста на схід від території гаража, зупинився «мерседес» Горна. Криміналрат пройшов городами до порожнього незамкненого дачного будиночка. Тут уже стояв польовий телефон, що з’єднував будиночок з усіма спостережними пунктами. Горн прийняв рапорт від Вольфа та Ульмана і заходився пришпилювати до старого почорнілого столу план Якобсової ділянки, йому допомагав Ульман. Це він добув у земельному управлінні план і перемалював його в масштабі 1:250. Проте Горн випровадив його з розпорядженням до Вольфа. Обидва трималися неподалік від дачки, і до Горна доносились уривки їх неголосної розмови. Залишившись сам, Горн запалив майже чорну сигару, поклав перед собою кишенькового годинника і, пускаючи кільця сивого диму, заглибився в план.

У відділі ХІІ-а Ульмана вважали чимось на зразок начальника канцелярії. Така людина потрібна майже у кожному відділі: вона складає щоденні звіти, вивчає нові накази, підшиває додатки до старих, надписує папки — взагалі виконує всю адміністративно-технічну роботу. «Ульман — славний хлопець, але його мозок настільки напханий різними теоріями, що для здорового людського глузду в ньому не вистачає місця», — думав Горн, слухаючи крізь тоненьку стіну дачі розмову Вольфа і Ульмана.

— А як закінчилася справа з банкнотою? — якраз запитав Вольф, очевидно не знайшовши іншої теми для розмови з Ульманом, бо тем з позаслужбового життя, на які можна було б поговорити з ним, існувало дуже мало. Вольф уже знав, що анекдотів розповідати йому не варто, бо на кожну двозначність він реагує досить кислою міною.

— Нічим не закінчилася, пане комісар, — відповів Ульман.

— Справді?

— Так. Історія з банкнотою, здається, здана в архів. Вона лишилася без кінця. Я, признатись, теоретично займався цією справою… — Горн уявив собі, яка презирлива гримаса з’явилася в цю мить на обличчі Вольфа… — сподіваюся, ви не смієтеся з мене?..

— Нітрохи, — з невинним виглядом запевнив його Вольф.