Розділ сьомий

— Вигадки. Позатикайте носи! Висадіть двері і відкрийте газові вентилі в лабораторії!

— Не можна, — заперечив Літт, який завдяки великій довжині провода не втрачав мужності в розмові з босом, — газ проникне в коридор, і там тоді не пройдеш.

— Ах, он як, — буркнув бос і занепокоєно глянув на годинника: було десять годин сорок вісім хвилин, — в такому разі пустіть воду! Відкрутіть кран і добре закрийте вихід до коридора. Зрозуміло? Та мерщій, мерщій кінчайте!

Якобс поквапливо кинув трубку, схопив іншу і шалено крутнув ручку.

— Всім, всім! — крикнув він у трубку. — Хлопці, за хвилину поліція буде тут! Тим, хто ще біля бензоколонок чи в гаражах, негайно повернутись до контори. Облишити все! Про кожну подію доповідати! — Він перевів подих. — Де доктор Шерц? Нехай обізветься!

— Слухаю, — почулася спокійна відповідь, — я перебуваю зараз у бібліотеці.

— А я перебуваю зараз у підвалі контори, — злісно передражнив його Якобс. — Бери на себе командування у віллі. Нам необхідно протриматися щонайменше з годину, поки Джонні не відправить верстат і весь мотлох. Зрозуміло?

— Зробимо, що буде в наших силах, — спроквола відповів Шерц, але раптом додав жвавіше: — Алло, Руді! Здається, починається!

— Що?

— Щось гупає в ворота парку. Ах, чорт, з комфортом хочуть…

У цю мить до Якобса крізь товсті стіни долинув ледь чутний своєрідний звук: спочатку тріск, потім пронизливий скрегіт. «Десь, певно, біля бензоколонок», — подумав він і глянув на годинника: було десять годин п’ятдесят хвилин.

— Ага, почалося! — задихаючись, крикнув він. — Тримайтеся! Про все сповіщати мене. Твого Шенцліна ми втопимо. Я наказав повідкручувати водопровідні крани.

— Джонні промочить ноги, — зауважив Шерц і поклав трубку.

Така поведінка завжди обурювала Якобса. Кінчати розмову належало йому і нікому більше. Та тепер, коли запахло смаленим, вони всі почали зуби показувати… Нікчемний набрід…

Дзвінок другого телефону перервав його думки. Він узяв трубку. «Не могли ті дурні приладнати до поліцейського телефону навушник, — майнуло у нього в голові, — а то морочся весь час з двома трубками…»

«Алло, шеф, — почув він, — говорять з даху контори. Біля головних воріт якась машина налетіла на наш трос, уже видно, туман порідшав».

Першою домчала до гаража велика поліцейська машина. Вона круто розвернулася і з шаленою швидкістю — дуже небезпечною при такому тумані — рвонулась повз бензоколонки до воріт.

Майнула вивіска «В’їзд», і машина без сигналу влетіла на подвір’я. В останню мить шофер помітив товстий трос, натягнутий на висоті вітрового скла, і натис на гальмо. Але було вже пізно.

Машина з усього розгону налетіла на трос. Брязнуло розбите скло. Здавалося, тросом знесе весь верх машини. Але й трос не витримав такого удару — лівий кінець його вирвало з муру. Загальмовані колеса пронизливо завищали, машина просунулася ще метрів десять і повернулась боком. Запахло горілою гумою. Друга машина наскочила на першу і буфером пробила їй борт. Сама вона лишилася майже неушкодженою, але скільки не давав шофер задній хід, звільнити свій буфер він не міг. Проїзд був закритий! Раптовий напад на контору було зірвано.

Система оборони гаража «Зюд-вест» мала один недолік, який пояснювався тим, що тут про неї ніколи всерйоз не задумувались. У Якобса не вистачало людей, щоб забезпечити оборону всієї території, і тому з гаражів, з парку й від бензоколонок довелось відступити заздалегідь. Це відбулося організовано, і лишалося тільки два об’єкти, які чинили впертий опір, — вілла та контора.