Розділ сьомий

— Добривечір, — машинально промовив криміналрат і впустив з рук капелюха. — Як ви сюди потрапили?

— Пане криміналрат…

— Сідайте, — кивнув йому Горн, — забув ваше ім’я… але це не так важливо, — він відхилився на спинку крісла. — Ви хочете мені щось розповісти, але, боюсь, це не становить особливого інтересу — вже не становить… Ви бачили коли-небудь комісара Ірінгса? Ні?.. А адвоката Рудольфа Крамера? Він, здається, ще називав себе доктором Шерцом.

— Шерца я знаю. Востаннє я чув його голос сьогодні вранці годині о десятій.

Горн схилився вперед, руки в нього тремтіли. Він попросив докладно описати йому Шерца, але, здавалось, майже не слухав. Він неуважно кивав головою, його землисте обличчя нервово посмикувалось.

— Ви знаєте й Зіррінгауза, Георга Зіррінгауза?

Александер сказав, що не знає.

— Ви сиділи в підвалі разом з його дочкою. Вам це відомо? Він… він помер. Георг помер. Ви розумієте? Цього не можна зрозуміти. Веронал, пане, така приємна річ… — прошепотів він ледь чутно, так, що важко було розібрати, — здається, у мене теж десь лежить у тумбочці одна трубочка… — він тихо засміявся, і в Александера мороз пішов поза шкірою. — Можливо, мій сусід з триста вісімдесят першої кімнати матиме роботу… — Горн замовк і невидющим поглядом дивився просто перед себе. Очі в нього блищали, як у божевільного. Щось стисло Александерові горло.

— Що… що це я тут наговорив… ви не звертайте уваги… пане… пане…

— Шенцлін, — здавленим голосом сказав Александер і підвівся. — Пане криміналрат, я прийшов до вас, щоб віддати вам записну книжку, яку я знайшов у бібліотеці вілли. Тут список членів банди Якобса…

Горн мовчки простяг руку. Він перегорнув усі сторінки книжечки, навіть придивився до неї біля лампи і повернув Александеру.

— Здається, ви маєте рацію, пане Шенцлін. Це справді схоже на список. Ось вам моя порада: підіть з нею в президіум народної поліції. Всі зазначені тут адреси, які не відомі нам, — це адреси з східної зони. Ви не знаєте, як туди пройти? Я… я поясню вам…

Якобс ввімкнув фари. Їх світло ковзнуло по лісу і піщаних дюнах — дикому безлюдному ландшафту. Він не знав цієї місцевості, але орієнтувався з допомогою карти — поруч з ним лежав розгорнутий атлас. За Цемпіном вліво відходила бетонована дорога, що вела до узбережжя. На повороті фари освітили облізлу табличку. «Увага! Заміновано! Прохід заборонено!» — прочитав Якобс і зітхнув з полегкістю: він не збився з шляху. Під час війни тут був випробний полігон ракет «фау», від шпигунів і диверсантів він був захищений мінним поясом. Тоді ж проклали й бетоновану дорогу, по якій зараз їхав «крейслер». Вона доходила майже до моря. Там, де її уявне продовження перетинає берегову лінію, і знаходилось домовлене місце зустрічі.

Якобс глянув на годинник: залишалося ще десять хвилин. Дорога погіршала. Бетон місцями був пошкоджений бомбами, від занесених піском воронок в усі боки зигзагами розбігались тріщини. Всюди валялися уламки цементу й арматурного заліза, ніби тут підірвали міцне укріплення. Раптом дорога поділилася на дві, і почався підйом. Якобс узяв праворуч і вимкнув фари. Нагорі він зупинив машину. Шуміло море. Нічого не було видно.

Якобс вийшов з машини, лишивши дверцята відчиненими, і пішов до моря. Він пробирався хвойним ліском. Гілки стьобали його по обличчю. Потім піднявся на дюну, де стояв телеграфний стовп. Тут пахло водоростями, гнилим деревом і дохлою рибою. Між соснами, покорченими від морських вітрів, показалась зовсім близько — рукою подати — темна поверхня моря. Хвилі, набігаючи на сірий пісок, розбивали свої піняві гребені об палі берегозахисних дамб… Над морем нависло темне осіннє небо, по якому пливли клапті хмар. Північно-західний вітер пронизливо свистів у телеграфних проводах, хвилями пригинав до землі високу траву на дюнах. Моторного човна ніде не було видно.

Якобс оглянувся, йому почулося, ніби десь далеко застугонів мотор. Він пильно вдивлявся в море. Воно майже зовсім почорніло, тільки далеко на півночі виділялася зловісна світло-сіра смуга обрію, підведена чорною лінією, — то, певно, був берег Рюгену. Трохи праворуч від нього блимав вогник; на карті там був позначений маяк далекого острова Грейфсвальдер-Ойє. Якобс занепокоєно глянув на годинника. Зненацька йому почулося, ніби позад нього форкнув кінь. Та то, певно, здалося. Він знову оглянувся навколо. В обидва боки тяглася вузька, злегка вигнута сірувато-жовта смуга берега, що зливалась удалині з лісом і морем. Понад берегом видно було якісь темні плями — мабуть, нанесені морем колоди. Праворуч, на трухлявих стовпах, висів переплутаний колючий дріт. Нічого і нікого не було видно. Більш безлюдного місця, мабуть, і не знайти. Але там, унизу, біля обточеного водою каміння, яке лизали хвилі, чи то, бува, не сліди кінських копит?

Вітер жалібно завивав над зловісною пустелею, зривав світлі шапки піни, ніс з моря водяний пил. Світла смуга над Рюгеном поволі темніла. Над чорною водою мигтіло жовте світло маяка. Воно спалахувало і гасло, знову спалахувало і знову гасло, навіваючи безнадію. Якобс сів на холодний сипучий пісок. Минуло вже чверть години зверх умовленого часу. Він бездумно дивився на мокрі, вкриті слизькими водоростями палі дамб, об які раз за разом у незмінному ритмі плескали хвилі. Раптом крізь невиразні шуми, завивання вітру, крізь плескіт хвиль і таємничий скрегіт у проводах він виразно вловив стукіт мотора: човен! Це він! Але де?

Якобс подумав, що в такій темряві з моторки важко буде побачити його. Він вирішив під’їхати машиною ближче до берега і сигналізувати фарами. Швидко підвівшись, він, обережно ступаючи, рушив назад. Машина стояла на місці — темна безформна маса, йому кинулось у вічі, що дверцята машини причинені; але, напевно, машина стояла не зовсім рівно, і вони причинилися самі. Він сів за руль, увімкнув запалювання і натис на стартер. Шумові мотора звідкись зовсім зблизька відповіло кінське іржання. Якобс злякався. Руки його заклякли на рулі, плечі піднялися вгору, очі впилися в темряву. Зненацька машина хитнулася, ніби хтось вліз у неї. І в ту ж мить Якобс відчув, як його міцно схопили за руки і з силою викрутили їх назад. Щось холодне, металеве охопило зап’ястя і, клацнувши, защепнулося. Якобс заревів, як звір.

Височенний поліцай з літерою «G»[59] на рукаві витяг його з машини і штовхнув уперед. Спалахнуло з півдесятка ліхтариків, його обшукали і знайшли пістолет.

— За це одне дають п’ять років, — приязно сказав йому один з поліцаїв; решта всі мовчали. Якобс теж мовчав. Це був кінець.