Розділ сьомий

— Тому, що інакше ви були б спокійні, так само, як і я. Поліція може запізнитись на кілька годин, але з нами нічого не станеться. Вода не підніметься до стелі. Щонайвище — це на сорок сантиметрів від неї.

— Дуже мило з вашого боку втішати мене казками — ледь чутно промовила Рут. — Ви так стараєтесь… Це мені ви маєте завдячувати, що сидите тут і… і…

— Ніяка це не казка. Ось послухайте, — голос його звучав переконливо. — Двері тут досить низькі, верхній одвірок знаходиться приблизно за метр від стелі. Якщо вода підніметься вище одвірка, — а зараз, певно, так воно й є, — тоді повітрю нікуди буде діватися. В лабораторії було б інакше. Там у стелі я бачив витяжний отвір. Дякувати богу, тут його нема. Отже, повітря лишається в кімнаті, а де є повітря, там не може бути води. Повітря, правда, стискується, але при такому тиску води, як тут, воно стиснеться хіба що вдвоє. Ви розумієте мене, Рут?!

Вона ствердно кивнула головою, наполовину переконана.

— Якщо ми вийдемо звідси, чи зробите ви мені одну послугу?

— Охоче!

— В бібліотеці — ви ж, напевне, знаєте, де вона, — стоїть стіл. На його дошці знизу є дірочка, ніби від сучка. То замок від потайної шухлядки. В ній ви знайдете маленьку записну книжку. По-моєму, там списки членів організації; адреси зі східної зони теж…

— Мій годинник лишився в бібліотеці. Слушний привід для цього. У всякому разі, якось можна буде… Я… я… дістану ту книжечку, неодмінно!

— Шкода, — з сумом сказала Рут і додала: — Ви добре заховайте її, а при першій нагоді спаліть.

Настала мовчанка. Холодна вода вже пойняла їхні ноги; та Александер мав рацію: вона піднімалася повільніше. Принаймні так здавалося.

— Чому шкода? — нарешті спитав він.

— Бо ви теж належите до банди. Ви ж мене навіть не спитали, для чого мені та книжечка. Ви самі зацікавлені в ній…

— Так. На жаль, ваша правда.

— Ви говорили, що ви сюди потрапили з відома поліції, за її завданням. Я так і думала, бо ваша поведінка давала підстави так думати. Я вважала, що ви щось на зразок детектива…

— А тепер ви цього не думаєте?

— Не знаю… ні, напевне, ні.

Відповісти він не встиг. Почувся якийсь невиразний шум, і рівень води враз упав. Вода з плюскотом витікала геть. Очевидно, висадили двері в коридор.

— Ну, от, — сказав Александер, — тепер я, мабуть, не існую для вас. — Він зняв руку з її плеча. — Зараз ми вийдемо звідси. Я тільки хочу сказати вам, що іноді бувають такі обставини, за яких кожна проста людина може потрапити в залежність від темних елементів.

— Вся справа в тому, як вона при цьому поведеться… — тихо сказала Рут.

— Так, правда, — відповів він розчаровано.