Розділ третій

Крамер, п’ятдесятирічний чоловік з іще густою темно-русою шевелюрою, був людина бувала й цікава в багатьох відношеннях. Поки що він майже не брав участі в розмові і тільки коли-не-коли кидав якусь репліку.

— Кажуть, що курси деяких акцій на нью-йоркській біржі падають, — сказав він. — Песимісти твердять, що, незважаючи на страшенну гонку озброєнь, уже помітні ознаки економічної кризи. Я не знаю — чи можна поділяти цю думку? Як ти гадаєш, Георге?

Зіррінгауз відповів не зразу, бо саме був зайнятий іншим. Він вийняв з кишені ключ і відчинив невеличкий буфетик, де стояли карафки химерної форми з міцними напоями.

— Твій смак, Рудольфе, ми знаємо… Едові ми дамо його улюбленого «Старого шведа». Хоч воно й гірке, та чого не питимеш заради здоров’я… Що ти сказав? Економічна криза? Не знаю, що тобі відповісти, я зараз далекий від усього цього. Але я не вірю, щоб вона серйозно зачепила людей нашого кола. Наскільки я пригадую, ці кризи беруть за горлянку головним чином дрібних підприємців; ну, і робітників, звичайно. Та зараз, у всякому разі, до цього ще далеко. Я поки що почуваю себе чудово, ви теж… Будьмо здорові!

Всі троє випили. Господар налив ще по одній.

— Гм… Чудово почуваєш, — обізвався доктор Горн. — Чудово почуваєш — це, по-моєму, не зовсім правильний вираз. Коли мені доводиться бачити, як люди, що в нормальних обставинах були б цілком чесними, під тиском злиденних умов життя збиваються на хибну стежку, то почуваю себе не надто чудово. Я тоді питаю себе: а чи не краще було б вдатися до профілактики, ніж потім хірургічним ножем вирізати з тіла народного уражені місця. Бо що таке вся наша юстиція, як не ніж хірурга?

— Логічно, — з посмішкою сказав Зіррінгауз і поставив перед друзями ящик з сигарами. Доктор Крамер, відрізуючи кінчик довгої віргінії, обернувся до Горна:

— Скажи-но, Еде, у вас учора знову щось сталось? Мені Георг розповідав. Що ж там таке могло трапитись, що тебе й у неділю викликали? Хіба там не було чергового офіцера?

— Звичайно, був. Та коли цілий рік займаєшся загадковими крадіжками і раптом тобі сповіщають про продовження цієї серії, тут уже прокидається не тільки службовий, а й особистий інтерес.

— Загадковими крадіжками… Що ж у них загадкового?

— Самі злодії. Ми вже досить точно знаємо, що це все та сама компанія. Знаєш, кожна банда має, так би мовити, свої характерні методи роботи, свій почерк. Та сама компанія, а ми до цього часу не знаємо, хто вони такі.

— Дійсно, це таки може зачепити за живе. І що ж, учора ввечері знову?..

— Ну, не будуть же вони на мене оглядатись… Про це вже всі газети кричать: «Пограбування заводської лабораторії», «Викрадено результати дослідів»… У «Телеграфі» теж є.

Доктор Крамер мовчав, обмацуючи свій м’ясистий ніс. У сусідній кімнаті вітер грюкав відчиненим вікном. Зіррінгауз підвівся.

— Вибачте, я на одну мить, тільки зачиню вікно, поки шибки не повилітали.

Рудольф Крамер глибоко затягся сигарою, відкинувся на м’яку спинку крісла і наморщив лоба.

— Ти диви… Лабораторія… Хіба в нас взагалі ще є такі речі? Американці ж повивозили всі патенти й пустили з молотка в своїх Штатах. Цілі стоси фотокопій.

Зіррінгауз, що саме повернувся до кімнати, почув останні слова і, видно, неправильно зрозумів їх.

— А що, Рудольфе, у тебе, може, ділові зв’язки з цим підприємством? Ти ж колись займався патентним правом — до війни…

— Навряд чи тут можуть бути якісь ділові зв’язки, — з посмішкою зауважив доктор Горн. — Справа в тому, що лабораторія розташована в східній зоні — в Потсдамі.