Розділ третій

— Ну, в нас усе-таки є ще автомобіль номер КВ 097–345. Він учора о сьомій годині вечора виїхав з Берліна через міст Глініке. Постовий шупо абсолютно точно пам’ятає, що в ньому їхало троє чоловіків. За дві години машина повертається, — ви ж самі мені дзвонили, — але в ній уже їде тільки двоє. Всім зразу спадає на думку викрадення, вранішні газети теж уже сьогодні писали щось подібне. Але це дурниці: народна поліція мала серйозні підстави цікавитись тією машиною. Де ж тоді третій? Що він, поїхав у Потсдам вирізати собі апендицит? Варто було б з’ясувати! А потім оцей збіг часу! Це ж ті самі дві години, на протязі яких зламано сейф.

— Може, так, пане криміналрат, а може, й ні. Цей Якобс, чи Якоб, чи як там його — у нього ж власний гараж у Целендорфі і грошей, напевно, як полови. З ним треба бути дуже обережним, бо він найме собі доброго адвоката і такий розпочне процес, що ми й на своїх місцях не всидимо.

— Ваша правда.

— Я твердо переконаний, що в нього є алібі. І нам його доведеться ще перевіряти. Причому ми нічого не вияснимо.

— Гм… Значить, ми застряли. Якщо ваш темний папір не проллє світла на всю справу. — Горн засміявся — чи то з свого власного дотепу, чи то в нападі гіркого гумору, його підлеглим був знайомий цей сміх; він аж ніяк не означав, що Горн здався, якраз навпаки…

— Нехай колеги з восьмого поквапляться… А ви тим часом розкажіть, що там з тим мотоциклістом, який учора ввечері…

— Темна справа, пане криміналрат. Він не спинився на вимогу патруля. НП прострелили йому камеру, він перекинувся, схопився, почав відстрілюватись, поранив одного поліцая в руку і сам дістав кулю в лоба. Все це відбулося в лісі на південний захід від станції електрички «Ванзе». Впізнати труп не вдалось, його тепер десь виставлено в моргу для огляду. Документів при ньому не було ніяких. Про те, що він причетний до цієї історії, говорить тільки один факт: на багажнику в чемодані знайшли маленький ацетиленовий різак з усім приладдям.

— Причетний — це надто м’яко сказано. Він був членом банди. Правда, скоріш за все, рядовим. Але що мені тут не подобається, так це…

Доктора Горна перебив стукіт у двері. Ввійшов третій офіцер відділу XIІ-а, криміналсекретар Ульман, якого Горн теж посилав у НДР. Років двадцяти восьми, з випещеним рожевим обличчям, круглими голубими очима і ріденьким волоссям, він скидався на тільки-но викупане немовля. Ульман приїхав прямо з місця аварії на шосе № 2.

— Прошу, любий колего, — не приховуючи нетерпіння, сказав доктор Горн, — сідайте й розповідайте.

Ульман сів і, сповнений свідомості того, що привіз дуже важливу звістку, почав доповідати підкреслено серйозно.

— Випадок дуже дивний, пане криміналрат. Двохсотметровий відрізок шосе всипаний якимись залізними рогульками. Вони лежать…

— Невже! — втрутився Вольф. — Отже, шлях закрито?

— Чому це? Звичайно, ні. — Ульман зніяковіло всміхнувся. — Звичайно, ні. Я не зовсім правильно висловився. Правильніше було б сказати «був усипаний». Рогульки ті вже прибрано, рух припинився тільки на короткий час. Отже, вони лежали…

— Виходить, ви взагалі не бачили їх на шосе?

— Ні, не бачив. Мені про них розказав один народний поліцай і дав одну штуку з собою.

— Що таке? — вигукнув комісар Вольф з удаваним обуренням. — Народний поліцай вам розказує, а ви йому вірите? Ви що, не знаєте, що ці типи завжди брешуть?

Ульман безпорадно всміхнувся.

— Угу, — сказав він, — я думаю, що він таки сказав мені правду. — Він розгублено змовк.

— Пане Вольф! — Доктор Горн докірливо постукав пальцем по столу. Йому це вже було знайоме: щоразу, як тільки Ульман приготує собі красиву промову, Вольф обов’язково починає дражнити його. Але зараз Горнові було не до жартів, йому не терпілось дізнатись, що ж сталось учора увечері на шосе № 2.