Розділ другий

«Так я тобі й повірив, — подумав Александер. — Коли я вилізу з машини, він мені пустить кулю в потилицю. Я вже знаю надто багато й можу тепер провалити всю банду — і сьогоднішнє діло зірвати». Він сидів мовчки, в цілковитому розпачі. Серце його шалено колотилось. В голові у нього все перемішалося; він одкинувся на спинку сидіння і на мить заплющив очі. Александер проклинав свою боягузливість, що не дозволяла йому вчепитись цьому доктору Шерцу в горлянку…

А втім, це теж нічого б не дало. Шерц не слабкіший за нього, до того ж, він озброєний…

— Ну, подумайте ще, — сказав доктор Шерц і натиснув педаль стартера. Мотор спочатку не заводився, і Александер якусь хвилину надіявся, що машина взагалі не поїде. Але ця надія була марною.

Вдруге «адлер» зупинився на плавному лівому повороті дороги. З обох боків стояв густий, мокрий від дощу ліс. Це був Потсдамський гай. Вони стояли за вісімсот метрів від південного виїзду з міста. Тут і треба було чекати.

Александер глянув на годинник. Стрілки показували двадцять хвилин до дев’ятої години. Він бачив в уяві, як грабіжники навшпиньках ідуть темними коридорами, як вони скрадаються по сходах, бачив сліпучо-біле полум’я і чув глухе шипіння різака… От гидота! А вечір же мав пройти зовсім по-іншому. Брігітта… та що ж, тепер уже нічого не зміниш. Зате через три дні все це минеться. Нове життя! Через три дні!

Доктор Шерц щільно загорнувся в пальто і відкинувся на спинку сидіння. За кілька хвилин він почав тихенько хропти. Але очі його були химерно розплющені.

Александера морозило. Цей чоловік наводив на нього страх. А був же колись такий вечір, коли він вважав його антикваром, ученим комерсантом чи адвокатом…

Дощ періщив безперестанку, барабанив по верху кабіни, вода струмочками стікала по вікнах.

За дві хвилини до дев’ятої в сусідній кімнаті задеренчав телефон. Георг Зіррінгауз поклав сигару і вийшов, але зразу ж повернувся.

— Це до тебе, Едуарде.

Криміналрат Горн устав, охоплений лихим передчуттям. Підійшов до телефону і притис трубку до вуха.

— Горн слухає. Що трапилось?

— Говорить Вольф. Пане криміналрат, темна історія. Тільки що нам сповістив пост шупо[5] з мосту Глініке, що народна поліція хотіла арештувати двох чоловік, які їхали автомобілем з боку Потсдама. Машина як шалена влетіла в наш сектор — ледве встигла переїхати кордон, вискочила з-під самого носа у мотоциклістів НП. Поліцейські подумали, що то когось хочуть викрасти…

— Нащо ви мені все це розповідаєте? — перебив його доктор Горн. — Нехай цим займаються шупо і політичний відділ.

— Пробачте, пане криміналрат, я не договорив: річ у тому, що патруль НП розповів нашим людям біля шлагбаума, ніби в тій машині був один з наших «клієнтів». Знаєте, з тієї самої банди. В Потсдамі нібито вони встругнули таку штуку… Хвилиночку, пане криміналрат, другий телефон…

Доктор Горн чекав півхвилини, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. Нарешті в трубці клацнуло.

— Алло, комісар Вольф?

— Так. Якраз надійшло повідомлення, йдеться про крупну крадіжку: розрізано великий сейф за всіма правилами мистецтва. Народна поліція каже, що техніка така сама, як у Комерційному банку.

— Чорт забирай, якщо це правда, Вольф, то вони підстрелили неабияку пташку. А де ж ті двоє з автомобіля? Я б хотів на них поглянути.

Комісар Вольф відповів не зразу. За якусь хвилину він сказав: