Розділ «Рей Бредбері»

— Або, скажімо, отак я розважаюся, трохи ризиковано, але безпечно. Якби мені справді щось загрожувало, я б, звісно, залишилася в тебе, будь певна.

— А може, ти сама не усвідомлюєш, що десь у тобі ховається нехіть до життя?

— Ой, ви з Франсіною таке верзете, їй-богу!

— Мене гризе сумління. Я отут уже питиму гаряче какао, а ти тільки спустишся в яр і йтимеш через отой місток.

— Випий чашку й за мене. На добраніч.

Лавінія Неббс простувала сама опівнічною вулицею серед глухої тиші. Довкола були будинки з темними вікнами, десь далеко гавкав собака. «За п'ять хвилин, — подумала вона, — і я буду вдома. За п'ять хвилин уже дзвонитиму тій дурненькій Франсіні. А потім…»

Раптом вона почула чоловічий голос.

Віддалік, між деревами, хтось співав:

— Де ж літня ніч, місяць і ти…

Лавінія наддала ходи.

Голос співав:

— В обіймах моїх… дівоча краса…

У тьмяному місячному світлі вулицею повільно й безтурботно йшов якийсь чоловік.

«Якщо припече, — подумала Лавінія, — побіжу й постукаю в чиїсь двері».

— Де ж літня ніч… — виспівував той перехожий, в чиїх руках уже видно було доброго дубця, — місяць і ти… Е, а це хто тут такий?.. Ну, міс Неббс, знайшли ви собі час гуляти!

— Полісмен Кеннеді!

Авжеж, то був не хто інший, як він.

— Проведу-но я вас додому.

— Дякую, я дійду сама.

— Та вам же на той бік яру…