— Може, не треба нам було йти сьогодні в кіно, — сказала Франсіна. — А що, як той Нелюд вистежить нас і вб'є? Боюся я цього яру. Ти тільки поглянь!
Лавінія поглянула, і яр видався їй динамо-машиною, що й на мить не спиняється ні вдень, ні вночі; там весь час щось дзижчало, шелестіло, ворушилось — точилося якесь приховане життя тваринного й рослинного світу. Звідти несло духом теплиці, якимись незнаними випарами, розмитими прадавніми сланцями й сипучими пісками. І завжди те чорне динамо стугоніло без угаву, і в повітря злітали електричні іскри світляків.
— Не мені ж вертатися пізно ввечері цим бісовим яром, а тобі, Лавініє. Отими східцями й через місток. А може, десь там і чигатиме Нелюд.
— Дурниці! — відказала Лавінія Неббс.
— І ти, а не я, ітимеш сама стежкою і дослухатимешся до власної ходи. Всю дорогу, аж до дому, ітимеш сама… Лавініє, а тобі не страшно жити одній у тому твоєму будинку?
— Старі діви полюбляють самотину. — Лавінія показала на вузеньку стежку між чагарів, що вела вниз, у темряву. — Ходім отак навпростець.
— Я боюся!
— Таж іще зовсім рано. Нелюд вилазить тільки десь проти ночі.
Лавінія взяла подругу під руку й повела звивистою стежкою, все вниз і вниз, у теплу сутінь, сповнену сюрчання цвіркунів, кумкання жаб і ледь чутного дзижчання москітів. Вони ступали крізь висушені літом бур'яни, і колючки будяків упиналися в їхні голі ноги.
— Біжімо! — захекано мовила Франсіна.
— Ні!
Стежка звернула вбік — і вони побачили…
У співучій вечірній сутіні під покровом ще теплих від сонця дерев лежала Елізабет Ремселл! Здавалося, вона прилягла там на часинку потішитися лагідними зорями й легким вітерцем, і руки її були випростані з обох боків, мов весла якогось вутлого суденця.
Франсіна зойкнула.
— Не кричи! — Лавінія обіруч обхопила подругу, що хлипала й похлиналася слізьми. — Ну цить, цить!
Елізабет Ремселл лежала так, ніби її винесло туди припливом. В обличчя її світив місяць, очі були широко розплющені й закляклі, мов два камінці-голяки, з рота випинався прикушений язик.
— Вона мертва! — вигукнула Франсіна. — Ой, вона мертва, мертва! Мертва!
Лавінія мовчки стояла серед тисячі чорних теплих тіней, а навколо голосно сюрчали цвіркуни й кумкали жаби.
— Треба повідомити поліцію, — озвалася вона нарешті.
— Тримай мене, Лавініє, тримай, мені холодно… Ой, ще ніколи в житті мені не було так холодно!..
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Кульбабове вино» автора Рей Дуґлас Бредбері на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рей Бредбері“ на сторінці 87. Приємного читання.