Розділ «Рей Бредбері»

— Bueno[10].

— Хорхе! — гукнув старий.

— Сеньйор Фрійлі! Знову ви? Це ж так дорого коштує…

— Хай собі!.. Ви знаєте, що потрібно.

— Si[11]. Вікно?

— Вікно, Хорхе, зробіть ласку.

— Зараз, — сказав голос.

І ось за тисячі миль, далеко в південному краї, в одному із службових приміщень великого ділового будинку почулися кроки людини, що відійшла від телефону. Старий аж подався вперед, притиснувши до зморщеного вуха телефонну трубку, і до болю напружив слух, щоб не пропустити дальших звуків.

Аж ось там відчинили вікно.

— О-о, — зітхнув старий.

Крізь відчинене вікно у трубку полинув гомін гарячого золотого полудня в Мехіко. Полковник ніби навіч побачив Хорхе, що стояв біля вікна, простягти трубку надвір, на яскраве осоння.

— Сеньйоре…

— Ні, ні, будь ласка. Я хочу послухати. Полковник Фрійлі дослухався, як гудуть ріжки безлічі автомобілів, як вищать гальма, як кричать у своїх рундуках вуличні торговці, пропонуючи перехожим червонясті банани й апельсини. Ноги його, що звисали з крісла, почали рухатись, так ніби й він ішов тією вулицею. Очі були міцно заплющені. Він жадібно вбирав ніздрями повітря, ніби хотів почути дух м'ясних туш, що висіли проти сонця на залізних гаках, геть обліплені мушвою, наче величезні грона родзинок, і запах бруківки у провулках, ще мокрої після вранішнього дощу. Він відчував на своїх зарослих колючою щетиною щоках гаряче південне сонце, і йому знов було двадцять п'ять років, і він усе йшов та йшов, роздивляючись навколо, усміхаючись, щасливий з того, що живе, що такий бадьорий і чутливий, що всотує в себе барви й пахощі.

Хтось постукав у двері. Полковник квапливо сховав телефон під плед.

Увішла доглядальниця.

— Ну як ви тут? — спитала вона. — Добре поводились?

— Так, — машинально відповів старий. Він майже не бачив нічого довкола. Той стукіт у двері захопив його зненацька, і частина його єства й досі залишалася далеко звідси, в іншому місті. Він чекав, поки до нього повернеться свідомість, — без цього він не міг відповідати на запитання, поводитись розважливо, бути чемним.

— Я прийшла зміряти вам пульс.

— Не тепер, — відказав старий.

— Чи не надумали ви кудись піти, га? — посміхнулася доглядальниця.